Національний академічний театр опери та балету України ім. Т. Г. Шевченка

Ошатна неоренесансна будівля на розі Володимирської — головна оперна сцена країни, і за її лаштунками ховається чимало історій. Нинішній театр звели в 1901 році на місці згорілої старої опери, а десять років потому саме в цій залі смертельно поранили прем'єр-міністра Петра Столипіна. Сьогодні Національна опера України щовечора піднімає завісу над класикою опери й балету.

Адреса лаконічна — вулиця Володимирська, 50, самісінький центр столиці. З одного боку — золотоверха Софія, з іншого — класичний корпус університету, названого на честь того самого Шевченка. Опера ніби вписана в цей історичний трикутник, і навіть якщо ви ніколи не бували на виставі, сам фасад заслуговує на окрему зупинку. А для тих, хто наважиться взяти квиток, вечір під кришталевою люстрою на 128 ламп стане одним із найяскравіших спогадів про Київ.

Національна опера України в Києві

Спробуймо розкласти по поличках, що це, власне, за установа. Національна опера України — це державний музичний театр найвищого рангу, головний оперний дім країни, де щовечора звучать і класичні опери, і повнометражні балети. Тут є власна оперна трупа, балетна трупа, великий симфонічний оркестр і хор — цілий організм, який складається з сотень артистів, музикантів і працівників сцени.

Постійна оперна трупа з'явилася в Києві ще влітку 1867 року — за наявними даними, першою виставою стала «Аскольдова могила» Олексія Верстовського, показана восени того ж року. Відтоді театр пережив кілька епох і кілька назв. У радянський час його встигли назвати іменем Карла Лібкнехта, а 1939 року присвоїли ім'я Тараса Шевченка, яке лишилося дотепер. Статус «національного» театр отримав уже за незалежної України.

Сьогодні опера — це не лише вистави. Це і своєрідний символ київської культури, і архітектурна пам'ятка, і місце, куди приводять високих гостей міста. За наявною інформацією, театр відзначає ювілейний, приблизно 150-й за ліком сезон, що для України, з усіма її історичними випробуваннями, є цифрою вражаючою. Точні формулювання щодо нумерації сезонів варто уточнювати на офіційному сайті, адже традиції підрахунку можуть різнитися.

Історія театру (пожежа 1896, будівля 1901)

Історія нинішньої будівлі починається з трагедії. Перший міський театр, у якому виступала оперна трупа, звели ще 1856 року за проєктом архітектора Івана Штрома (у частині джерел прізвище подають як Шторм). У лютому 1896 року, за переказами, після ранкової вистави «Євгенія Онєгіна» Чайковського, у театрі спалахнула пожежа. Полум'я знищило будівлю дощенту. Разом зі стінами згоріли декорації, костюми й, що особливо боляче, одна з найкращих музичних бібліотек тогочасної Російської імперії — ноти, які збирали десятиліттями.

Місто лишилося без головної сцени, і почалися довгі суперечки, яким має бути новий театр. Зрештою, оголосили масштабний конкурс проєктів, до якого долучилися архітектори з різних країн. Перемогу здобув відомий зодчий Віктор Шретер. Будівництво, за наявними даними, тривало з 1898 року, а безпосередньо на місці роботами керував київський архітектор Володимир Ніколаєв. Урочисте відкриття й освячення нової будівлі відбулися восени 1901 року — джерела називають 15 (28) вересня. Гірка деталь: сам Шретер до відкриття не дожив буквально кількох місяців.

Потім були ще випробування. У роки Другої світової війни будівля постраждала, а капітальну реконструкцію провели у 1980-х (орієнтовно 1983–1988 роки). Тоді значно розширили сценічну частину й службові приміщення, встановили новий орган.

Архітектура та інтер'єр опери

Будівлю зведено у стилі неоренесансу — і це видно з першого погляду. Шретер спроєктував напівкруглий об'єм, фасад якого поділений приблизно на сім високих арок; вони витягують силует угору й додають будинку урочистості. Це одна з найяскравіших неоренесансних споруд Києва, і навіть на тлі багатого центрального ансамблю опера не губиться.

Окрема історія — грифони на даху. За задумом архітектора, будівлю мав вінчати герб Києва із зображенням Архістратига Михаїла, однак, за переказами, проти цього виступило духовенство: святому образу не місце на даху театру. Тоді герб замінили алегорією — геральдичні грифони, крилаті леви, тримають у лапах ліру, символ музичного мистецтва. На фасаді також розміщували бюсти композиторів. Ці деталі варто сприймати радше як усталену міську легенду з історичним підґрунтям, ніж як строго задокументований факт.

Але найсильніше враження чекає всередині. Головна зала вражає позолоченою ліпниною, оксамитовими кріслами й венеційськими дзеркалами у фойє. Домінантою простору є велетенська люстра — за наявними даними, вагою понад пів тонни, зі 128 лампами; її виготовили в Австрії й встановили ще 1901 року. Мармурові сходи, мозаїчна підлога, анфілади фойє — усе це працює на відчуття свята ще до того, як підніметься завіса. Зала розрахована приблизно на понад півтори тисячі глядачів (джерела називають близько 1650 місць у первісному вигляді); точна цифра після реконструкцій могла змінитися.

Замах на Столипіна (1911)

З цим театром пов'язана одна з найгучніших політичних драм початку XX століття. 1 (14) вересня 1911 року в Києві, у стінах тодішнього міського оперного театру, було смертельно поранено голову уряду Російської імперії Петра Столипіна. Того вечора в залі перебували і сам імператор із доньками, і високі сановники — давали виставу за мотивами «Казки про царя Салтана».

За однією з розповідей, під час антракту до Столипіна наблизився Дмитро Богров і зробив два постріли. Куля влучила урядовцеві в тіло, зачепивши й одного з оркестрантів. Пораненого відвезли до лікарні. Лікарі кілька днів боролися за його життя, однак урятувати Столипіна не вдалося — він помер за кілька днів і був похований у Києві, у Києво-Печерській лаврі.

Постать самого стрільця донині оточена загадками. Богров, за наявними даними, був пов'язаний із київським охоронним відділенням і потрапив до театру за перепусткою, що й дало ґрунт для численних конспірологічних версій — від особистих мотивів до складної гри спецслужб. Його швидко засудили військовим судом і стратили того ж вересня. Багато деталей цієї історії досі є предметом дискусій істориків, тож у переказах цінно відділяти документально підтверджене від легенд. Для відвідувача ж лишається відчутний факт: подія, що змінила хід імперської політики, сталася саме тут, під цією люстрою.

Репертуар: опера й балет

Київська опера — театр із подвійною душею: тут однаково сильні й оперна, і балетна трупи. В афіші сусідять світова класика й твори, близькі українському глядачеві. З опер на сцені традиційно звучать зразки італійського й російського репертуару — за наявними даними, серед вистав бувають, наприклад, «Богема» Пуччіні, яку виконують мовою оригіналу, тобто італійською.

Балетна частина не менш багата. У репертуарі — великі класичні назви на кшталт «Баядерки» на музику Людвіга Мінкуса, а також одноактні перлини, як-от «Болеро» Моріса Равеля. Окремо театр дбає про юного глядача: у програмі трапляються казкові балети для дітей, наприклад, «Білосніжка та семеро гномів». Конкретні назви й дати змінюються від сезону до сезону, тож перед візитом обов'язково варто звірятися з актуальною афішею.

Історично цей театр відіграв велику роль і в становленні української опери. Саме з Києвом пов'язана доля Миколи Лисенка — фундатора української класичної музики; його твори ставили ще наприкінці XIX — на початку XX століття. У різні часи тут працювали видатні диригенти й співаки, серед яких називають Степана Турчака, Костянтина Сімеонова, Бориса Гмирю. Ця тяглість поколінь і робить сцену не просто майданчиком, а живою школою.

Як купити квитки й відвідати

Потрапити на виставу простіше, ніж здається. Квитки продають і в касі театру, і онлайн — на офіційному сайті opera.com.ua, а також через відомі квиткові сервіси. За наявною інформацією, на офіційному сайті комісія за онлайн-оплату не стягується, що приємно відрізняє його від багатьох посередників. Схему залу зазвичай можна переглянути прямо під час вибору місць, тож ви заздалегідь розумієте, який буде огляд сцени.

Практична порада: якщо ви бронюєте, а не одразу викуповуєте квиток, більшість заброньованих місць можна викупити пізніше — у касі або карткою. Ціни залежать від вистави, дня тижня й розташування місць: партер і бельетаж дорожчі, верхні яруси — бюджетніші, але й звідти опера звучить чудово, адже акустику залу створювали з розрахунку на живий голос без підсилення.

Щодо самого візиту — це той випадок, коли доречно вдягнутися ошатніше: похід до опери в Києві досі сприймають як маленьке свято. Приходьте трохи заздалегідь, аби встигнути роздивитися фойє, піднятися мармуровими сходами й зробити кілька фото під люстрою до першого дзвінка. Точний розклад, тривалість вистав і правила відвідування (зокрема щодо запізнень і дітей) найкраще уточнювати на офіційному сайті або за контактними телефонами театру, адже вони можуть змінюватися.

Що подивитися поруч

Одна з найбільших переваг опери — її розташування в самому серці історичного Києва. Звідси до багатьох знакових пам'яток буквально кілька хвилин пішки, тож візит до театру легко перетворити на повноцінну прогулянку старим містом.

Найближче — Золоті ворота, за наявними даними, менш ніж за двісті метрів від театру (і поруч однойменна станція метро). Це реконструйована парадна брама часів Ярослава Мудрого, колись головний в'їзд до давнього Києва, над яким підноситься невелика церква. Біля воріт розкинувся затишний сквер із пам'ятником Ярославу — гарне місце, щоб перевести дух перед виставою або після неї.

За кілька кварталів — Софійський собор, одна з найважливіших пам'яток усієї давньоруської доби, зведений в XI столітті. Тут збереглася унікальна колекція фресок і мозаїк того часу, аналогів якої у Європі небагато. Поряд — Михайлівський Золотоверхий монастир із його сяючими банями, а трохи далі починається спуск до Майдану й Хрещатика. Тож плануючи вечір в опері, закладіть у маршрут ще дві-три години на прогулянку: район навколо Володимирської — це, по суті, музей просто неба, де кожен будинок має свою історію.

Локація

Золоті Ворота

Київ, 02000, Київ

Зберегти Збережено

Локація

Софійський собор

вулиця Володимирська 24, Київ

Зберегти Збережено