На історичній Куренівці причаїлася Кирилівська церква — храм XII століття, зовні одягнений у бароковий декор, а всередині захований під найбільшим в Україні ансамблем давньоруських фресок. Тут-таки, на стінах, залишив свої роботи молодий Михайло Врубель, і сьогодні церква діє як музей.
Це один із найстаріших уцілілих храмів Києва і водночас один із найменш відомих широкому загалу. Тим цінніша ця зустріч: тут немає натовпів, тут можна довго стояти перед стіною й розбирати обличчя святих, написані рукою майстрів, чиїх імен історія не зберегла. Кирилівська церква — це не просто пам'ятка, це жива хроніка київського мистецтва, розтягнута на вісім століть.
Кирилівська церква — православний храм і музей у північній частині Києва, на вулиці Олени Теліги, 12, поблизу історичної місцевості Куренівка. Освячена вона на честь святого Кирила Александрійського, богослова й отця Церкви, чиє ім'я й дало назву як храму, так і давньому монастирю, що колись його оточував.
Сьогодні церква має подвійний статус, і це важливо розуміти, плануючи візит. З 1929 року вона входить до складу Національного заповідника «Софія Київська» й діє як музей — саме музейні фахівці зберігають безцінні фрески та опікуються реставрацією. Водночас із 2011 року при храмі відновлено чоловічий монастир Української православної церкви, і тут проходять богослужіння. Музей і громада співіснують за угодою про спільне користування, укладеною ще в 1990-х.
Для відвідувача це означає, що Кирилівська церква — водночас і храм, у якому моляться, і музей світового рівня, де під однією покрівлею зібрано пам'ятки різних епох. Саме ця двоїстість надає місцю особливої, дещо камерної атмосфери.
Церкву звели в 1140-х роках за наказом Всеволода Ольговича — князя чернігівського, який у міжусобній боротьбі здобув право на київський престол. Храм замислювався не просто як культова споруда, а як родова усипальниця династії Ольговичів, вихідців із Чернігова. Тут поховали й самого фундатора, і представників його роду — зокрема князя Святослава Всеволодовича, того самого, чий образ обезсмертило «Слово о полку Ігоревім». Так Кирилівська церква від самого початку стала не лише домом молитви, а й князівським некрополем, місцем родової пам'яті.
Перша письмова згадка про монастир з'являється в Іпатіївському літописі під 1171 роком — літописець описує, як княжа дружина стала «під святим Кирилом» біля урочища Дорогожичі. Відтоді храм пережив монгольську навалу, занепад, відбудови й нові руйнування. Століттями його архітектура жила своїм життям, поки в середині XVIII століття не настав злам.
У 1748–1760 роках реконструкцію храму очолив видатний київський архітектор Іван Григорович-Барський. Він не змінив давньоруської основи, але вбрав її в шати українського бароко: додав чотири бічні бані, фігурний дах, ліпний декор. Так утворився той дивовижний сплав, який ми бачимо нині, — давньоруське ядро XII століття під бароковою «оболонкою» століття XVIII. Поруч постала й триярусна дзвіниця заввишки понад 56 метрів, але вона не пережила радянську добу — її знесли 1937 року.
Окремий, майже детективний розділ історії храму — повернення давніх фресок. Упродовж століть їх кілька разів записували новими шарами штукатурки й олійного живопису. Лише масштабні дослідження й реставрація, що розгорнулися з 1880-х, а потім у 1970-х, поступово визволили з-під пізніших нашарувань понад 800 квадратних метрів первісного розпису XII століття.
У плані Кирилівська церква — типовий для домонгольської доби хрестово-банний шестистовпний триапсидний храм. Її розміри — приблизно 31 на 18 метрів, з єдиною банею на високому циліндричному барабані. Мурування виконане в техніці рівношарової кладки з плінфи — тонкої давньоруської цегли. Попри всі перебудови, ця первісна структура збереглася майже недоторканою, і саме тому фахівці називають храм одним з найцінніших зразків архітектури Київської Русі, що дійшли до нас.
Але головний скарб ховається всередині. Понад 800 квадратних метрів фресок XII століття — це ансамбль, який, за словами дослідників, не має аналогів у жодній іншій пам'ятці православного світу. Тут представлені сюжети, рідкісні навіть для візантійської традиції.
У притворі розгортається величезна композиція «Страшний суд» — одне з найдавніших зображень цієї теми у східнослов'янському мистецтві. Серед його сцен вирізняється «Ангел, що звиває небо»: янгол згортає небесний звід, наче сувій пергаменту, — образ кінця світу, від якого перехоплює подих своєю поетичною лаконічністю. Поряд — «Лоно Авраамове» та процесія праведників. В апсидах збереглися цикли житія святих Кирила й Афанасія Александрійських, зображення балканських і слов'янських святих, серед яких Кирило і Мефодій. У центральній апсиді підноситься Богоматір Оранта, а на парусах під банею — сорок мучеників Севастійських у круглих медальйонах. Барви цих фресок приглушені часом, але від того лише глибші й шляхетніші.
У 1880-х роках, коли реставрацію храму очолив мистецтвознавець, професор Адріан Прахов, до Києва приїхав молодий і ще нікому не відомий художник — Михайло Врубель. Прахов доручив йому найвідповідальніші роботи, і саме тут, у Кирилівській церкві, розкрився геній майбутнього великого майстра.
Врубель створив для храму кілька композицій, що стали перлинами українського й світового мистецтва. На хорах він написав «Зішестя Святого Духа», де кожен з апостолів має власне, психологічно виразне обличчя — художник шукав натурників серед реальних людей, і в цих ликах вгадуються живі характери. Для мармурового іконостаса він написав чотири образи — Христа, Богоматері, святих Кирила й Афанасія, — виконавши їх під час поїздки до Венеції, де вивчав візантійські мозаїки й ранньоренесансний живопис.
Особлива історія пов'язана з образом Богоматері. Врубель писав її з Емілії Прахової, дружини свого наставника, у яку, за переказами, був палко закоханий. Ця Богоматір — не відсторонена ікона, а жива молода жінка з великими сумними очима, у яких читається передчуття материнського горя. Сучасники порівнювали цей образ із Сікстинською Мадонною Рафаеля. Так особиста драма художника вплавилася у сакральний живопис, надавши йому небувалої людяної теплоти.
Поряд із Врубелем над оновленням розписів працювали й видатні українські майстри — Іван Іжакевич, Микола Пимоненко, Хома Селезньов та інші. Тож ХІХ століття додало до давньоруської спадщини храму ще один потужний мистецький пласт, і сьогодні ці епохи промовляють зі стін одна до одної.
Кирилівська церква — одна з небагатьох київських споруд, де давньоруська архітектура XII століття збереглася майже цілісно, а не у вигляді розкопаних фундаментів.
Саме тут почалася велика мистецька кар'єра Михайла Врубеля — до Києва він приїхав майже невідомим, а поїхав автором робіт, що ввійшли в історію мистецтва.
Храм був родовою усипальницею чернігівських князів Ольговичів; серед похованих — Святослав Всеволодович, персонаж «Слова о полку Ігоревім».
Фреска «Ангел, що звиває небо» вважається одним із найпоетичніших давньоруських зображень апокаліптичної теми.
Барокового вигляду церкві надав Іван Григорович-Барський — той самий архітектор, чиї споруди й фонтани формують історичне обличчя Києва.
Площа збережених фресок XII століття — понад 800 квадратних метрів, і за їхньою повнотою храм не має рівних у православному світі.
Кирилівська церква розташована за адресою вулиця Олени Теліги, 12, у Шевченківському районі Києва, дещо осторонь центру. Це радше плюс, ніж мінус: тут спокійно й немає туристичних натовпів.
Найзручніше діставатися громадським транспортом — від станцій метро в напрямку Куренівки та Сирця курсують автобуси й тролейбуси, що зупиняються неподалік храму. Оскільки церква є частиною Національного заповідника «Софія Київська» й водночас діючим монастирем, режим роботи, дні прийому відвідувачів та вартість квитків варто уточнювати заздалегідь на офіційних ресурсах заповідника — вони можуть змінюватися залежно від сезону, реставраційних робіт і богослужінь.
Плануючи візит, закладіть достатньо часу: щоб роздивитися фрески й розписи Врубеля неквапливо, знадобиться щонайменше година. У храмі буває прохолодно й затемнено — це особливість давньої споруди, тож варто вдягтися тепліше. І пам'ятайте, що це водночас діюча святиня: тут доречні тиша й повага.
У розлогій мапі київських пам'яток Кирилівська церква посідає особливе, майже потаємне місце. Її не побачиш на кожній листівці поряд із Софією чи Лаврою, і туди рідко потрапляють випадкові туристи. Але саме тому вона дарує те, чого бракує гучним пам'яткам, — відчуття справжньої зустрічі з минулим сам на сам.
Цей храм — рідкісний місток між епохами. Тут в одному просторі живуть Київська Русь і модерн, князівський некрополь XII століття й геніальні прозріння Врубеля, українське бароко Григоровича-Барського й давньоруська плінфа під ним. Для того, хто хоче зрозуміти Київ глибше, ніж дозволяють головні маршрути, Кирилівська церква — обов'язкова адреса. Вона нагадує, що справжні скарби міста часто ховаються не в центрі, а трохи осторонь — там, де їх треба шукати навмисне, щоб по-справжньому оцінити.
Кирилівська церква — це унікальна пам’ятка архітектури та монументального живопису XII століття. Це один із небагатьох храмів княжої доби, що зберігся у своєму майже первісному вигляді, поєднуючи давньоруську архітектуру та українське бароко.
Рекомендую для відвідування!
Вражаючі фрески. Роботи Врубеля.
Очень познавательное и интересное место . Профессиональные экскурсоводы которые очень увлекательно и подробно расскажут про это уникальное и умиротворенное сооружение.
