Уявіть схил над Дніпром, з якого місто наче відступає: замість гулу проспектів — шелест старих кленів, а між ними біліють стіни Троїцької церкви з бірюзовими банями. Це Свято-Троїцький Іонінський монастир — тиха обитель на київському Звіринці, що загубилася між алеями Національного ботанічного саду імені Миколи Гришка. Мало яка святиня столиці стоїть у такому обрамленні: навесні довкола квітне бузок, улітку схили тонуть у зелені, а з горішніх стежок відкривається широка панорама заливу й правобережних пагорбів.
Це місце має подвійну душу. З одного боку — понад півтора століття молитовної історії, пов'язаної зі старцем Іоною Київським, якого шанують як святого. З іншого — жвава сучасна громада, відома активною роботою з молоддю, власним хором і видавничими проєктами. Тому сюди приходять дуже різні люди: паломники до мощей засновника, студенти сусідніх районів, фотографи за краєвидами і просто ті, хто шукає кілька хвилин тиші подалі від центру. Іонінський монастир не вражає масштабом, як Лавра за сусідніми пагорбами, але має рідкісну властивість — тут легко дихається і не хочеться поспішати.
Історія обителі почалася в середині ХІХ століття, коли на Звіринецькій горі оселився чернець із сусіднього Видубицького монастиря. За переказами, підніжжя схилу він обрав після духовних видінь, а офіційне заснування скиту традиційно відносять до 1866 року — вже за царювання Олександра II. З невеличкої дерев'яної церкви та кількох келій громада швидко розрослася.
Другу половину століття монастир провів у майже безперервному будівництві. У 1871 році завершили кам'яний Троїцький храм, згодом звели братські корпуси, майстерні, школу-притулок для сиріт. До початку ХХ століття обитель стала однією з найпомітніших у Києві: за різними оцінками, тут мешкало кількасот ченців і послушників, а щороку приходили десятки, а то й сотні тисяч прочан. Монастиреві належали численні земельні ділянки в місті й за його межами.
Радянська доба перервала цей розквіт. Обитель закрили приблизно в середині 1930-х років, а її територія опинилася у складі щойно закладеного ботанічного саду Академії наук. Храм використовували не за призначенням, а могилу засновника осквернили. Богослужіння відновилися вже за незалежності — на початку 1990-х церкву повернули віруючим, і поступово, стараннями невеликої братії, комплекс відреставрували. Сьогодні монастир належить до Української православної церкви; питання церковних юрисдикцій в Україні лишається складним, тож перед візитом варто уточнювати актуальний статус громади.
Серцем усієї історії є постать старця Іони (у миру — Мірошниченко), від якого монастир і дістав свою неофіційну, але всім відому назву. Ієромонах оселився на Звіринецькій горі приблизно в 1860 році, прийшовши з Видубицького монастиря, і провів тут решту довгого життя. Перекази наголошують на його аскетизмі, простоті побуту й дару духовної поради — саме до старця, а не лише до храму, тягнулися прочани.
Засновницький сюжет обителі оповитий благочестивими легендами. Джерела монастиря згадують видіння Богородиці, яка нібито обіцяла старцеві, що благодать перебуватиме на цьому місці; згадують і духовний зв'язок Іони з преподобним Серафимом Саровським. До таких деталей варто ставитися як до частини живої церковної традиції. Незаперечно інше: під керівництвом старця скромний скит перетворився на великий монастирський осередок із власним господарством, майстернями та школою.
Помер старець на самому початку ХХ століття, проживши, за переказами, надзвичайно довгий вік — деякі джерела називають понад сто років, що радше є частиною агіографічного образу, ніж перевіреною датою. Наприкінці ХХ століття його канонізували, а мощі перенесли до Троїцького храму. Нині рака з мощами преподобного Іони Київського — головна святиня обителі й мета більшості паломницьких візитів.
Головна споруда ансамблю — мурована Троїцька церква, витримана в дусі еклектики другої половини ХІХ століття. Її світлі стіни, стримане декоративне оздоблення й характерні купола добре впізнаються навіть здалеку, коли визирають з-поміж дерев ботсаду. Всередині храм камерний і душевний, з намоленою атмосферою, а під ним розташований склеп, пов'язаний із засновником. Довкола збереглися братські корпуси й господарські будівлі, а роль дзвіниці нині виконує скромніша конструкція, оскільки оригінальну було зруйновано ще за більшовиків.
Але найцікавіша архітектурна історія монастиря — це та, що так і не втілилася. На межі ХІХ та ХХ століть тут задумали грандіозну дзвіницю, яка за задумом мала стати однією з найвищих в імперії. У переказах фігурує позначка близько ста з гаком метрів — цифра, яку варто сприймати обережно, бо вона кочує з джерела в джерело без надійного підтвердження. Кошти на будівництво збирали окремо й чимало, а роботи розпочали вже після смерті старця.
Довести задум до кінця не встигли. Спершу забракло часу й ресурсів, а далі прийшли війни та революція, і про амбітну вертикаль довелося забути. Тож сьогодні дзвіниця-велетень існує радше як легенда — один із тих київських «майже здійснених» проєктів, що додають місцю особливого романтичного присмаку. Стоячи біля храму, легко уявити, як вона здіймалася б над Дніпром, якби історія повернулася інакше.
Найголовніше, заради чого сюди приходять віряни, — Троїцький собор і рака з мощами преподобного Іони Київського. Навіть якщо ви далекі від релігії, варто зазирнути всередину: камерний простір, спів хору й ікони створюють настрій, який складно передати словами. Монастирський хор, до речі, має добру репутацію, а його репертуар охоплює піснеспіви різних православних традицій.
Друга причина завітати — саме оточення. Монастир стоїть просто серед Національного ботанічного саду імені Миколи Гришка, тож територія навколо нього — це доглянуті схили, старі дерева й мережа стежок. За кілька хвилин ходу розкинувся знаменитий сад бузків (сирінгарій): його заклали в середині ХХ століття, тут зібрано десятки видів і близько сотні сортів, а загалом — понад тисячу кущів. У травні, коли все це цвіте одночасно, схил перетворюється на суцільне бузкове море, і в саду буває по-справжньому людно.
Третя і одна з головних причин візиту — краєвиди. З верхніх майданчиків ботсаду відкривається чудова панорама Дніпра, лівого берега й сусідніх пагорбів із куполами Видубицького монастиря. Це одне з тих місць, звідки Київ виглядає не мегаполісом, а зеленим містом над великою рікою. Поєднання діючої обителі, ботанічної колекції та річкового обрію робить прогулянку тут насиченою навіть без жодного путівника в руках.
Іонінський монастир розташований на Печерську, у південній частині Звіринця, і потрапляють до нього переважно через територію ботанічного саду імені Гришка з боку вулиці Тимірязєвської. Це не «прохідне» місце в центрі, тож маршрут варто продумати заздалегідь — особливо якщо ви в Києві вперше.
Метро — найзручніший орієнтир. Найближчі станції розташовані на відстані приблизно кілометра-двох, тож частину шляху все одно доведеться подолати пішки вгору схилом або короткою поїздкою. Зазвичай орієнтуються на станції зеленої лінії поблизу Печерська; конкретну станцію й вихід ліпше уточнити в застосунку-навігаторі перед виходом, бо схема транспорту в цьому районі не найочевидніша. Від метро можна пройтися пішки через ботсад — сама ця прогулянка алеями вже частина враження.
Автомобілем чи таксі дорога простіша: маршрут прокладають до головного входу в Національний ботанічний сад, а далі — пішки територією до монастирського комплексу. Врахуйте, що вхід до саду в теплий сезон і під час цвітіння бузку зазвичай платний, а на подвір'ї діють свої правила паркування, тож авто інколи зручніше лишити неподалік. Закладайте на дорогу запас часу: підйоми, зелень і краєвиди спокушають зупинятися частіше, ніж планувалося.
Монастир дав неофіційну назву цілому куточку Києва: місцеві часто кажуть просто «Іонінський» або «на Іонінському», маючи на увазі і саму обитель, і прилеглу частину ботсаду з бузком. Обидва об'єкти давно сприймаються як єдине ціле, хоча формально це діючий монастир на землях наукової установи.
Недобудована дзвіниця — головний «фантом» цього місця. Проєкт грандіозної вежі, що мала змагатися висотою з найпомітнішими спорудами імперії, лишився на папері та у вигляді розпочатих робіт. Через це монастир нерідко згадують у добірках «нездійснених» архітектурних задумів Києва поряд з іншими амбітними, але незавершеними ідеями.
Ще одна риса, якою обитель вирізняється сьогодні, — молодіжна енергія громади. Монастир відомий освітніми та благодійними проєктами, роботою з молоддю, недільною школою й видавничою діяльністю; серед парафіян чимало студентів і молодих родин. Тому будні тут не зводяться до служб: буває, що після літургії подвір'я нагадує радше жваве студентське середовище, ніж строгу обитель.
І ще один контраст, який люблять фотографи: діючий православний монастир стоїть буквально серед академічної ботанічної колекції. Небагато міст можуть похвалитися тим, що дорога до давньої святині проходить повз наукові плантації рідкісних рослин, а над усім цим — панорама великої ріки.
Найкращий час для візиту залежить від того, за чим ви їдете. Якщо мрієте про бузкове цвітіння, — це травень, але будьте готові до натовпів: у пік сезону сад відвідує дуже багато людей, черги на вході й переповнені стежки — звична картина. Хочете тиші й самого монастиря — оберіть будній ранок поза цвітінням, коли на території майже безлюдно.
Пам'ятайте, що це діючий монастир, а не просто фотолокація. Варто одягнутися стримано: жінкам зазвичай доречні спідниця та хустка, чоловікам — закриті плечі й довгі штани; всередині храму краще утриматися від зйомки, надто під час богослужіння, або спитати дозволу. Поводьтеся тихо, не заходьте у службові зони братії й з повагою ставтеся до тих, хто прийшов молитися, а не гуляти.
З практичного. Врахуйте, що вхід до ботанічного саду в сезон може бути платним, тож візьміть трохи готівки. Взуття беріть зручне — довкола схили й ґрунтові стежки, після дощу буває слизько. Закладіть щонайменше пару годин, щоб неспішно поєднати монастир, бузковий сад і оглядові точки над Дніпром. І обов'язково звірте актуальний графік богослужінь та правила відвідування на офіційних ресурсах громади перед поїздкою — розпорядок і умови входу час від часу змінюються.
Троїцький Іонинський монастир, чоловічий православний монастир на території ботанічного саду імені Гришка (в частині Києва під назвою Звіринець).
У назві значиться УПЦ, але є відомості про перехід монастиря до ПЦУ.
Гарна будівля, величні куполи. Вважається, що на цьому ж місці в 11 столітті стояла церква архангела Михаїла, зведена князем Всеволодом. Нинішня же будівля Іонинського монастиря була побудована в період з 1868 по 1900 рік.
Іонинський монастир був заснований отцем Іоною на історичній місцевості Звіринець. На тому місці, де сьогодні стоїть обитель, часто траплялися дивні речі: то стовпи вогню простягались аж до неба, то розливалася вода, яка застигала на одному місці. За життя отця Іони чутки про цей монастир, який київський митрополит Євгеній назвав «Руським Афоном», розносилися по Русі, і паломники приїжджали сюди з усіх округ для того, щоб поклонитися святим місцям
Історія Іонинського монастиря починається з 1860 року, коли ієромонах Видубицького монастиря Іона оселився на Звіринецькій горі. Згодом до нього приєднались ще два монаха – Гавриїл та Ілларіон. У березні 1861 року їм на горі явилася Матір Божа з настановою збудувати тут обитель.
Із благоустроєм монастиря Іоні допомогла княгиня Васильчикова, якій він був духовним батьком. Пожертвувавши велику суму, вона також зайнялася клопотанням про заснування обителі в імператора Олександра II. Після того, як імператор дав свою згоду, на Звіринецькій горі виросла Свято-Троїцька церква зі школою-притулком для хлопчиків і лікарнею на його території.
Після встановлення у Києві радянської влади монастир переживав не найкращі часи: 5 червня 1918 року будівлі обителі серйозно пошкодив вибуху на артилерійському складі, а недобудовану дзвіницю розібрали на цеглу і збудували з неї сільськогосподарську академію. 1934 року монастир закрили, а ченців вислали у Казахстан. А в корпусах обителі у різні часи були дитяча колонія, склади, майстерні, гуртожитки. 1935 року Іонинський монастир опинився на території новоствореного ботанічного саду. У 60-тих роках Свято-Троїцьку церкву хотіли перебудувати під ботанічний музей, а під її куполом встановити пам'ятник біологу Івану Мічуріну. Однак задумане так і не вдалося втілити.
1991 року храм повернули вірянам. І хоча нинішній Іонинський монастир кардинально відрізняється від старого, тут, як і раніше, вершать добрі справи, допомагають бідним і навчають дітей. Після кончини отця Іони настали досить сумні часи для обителі та її прихожан, однак храм зумів пережити всі труднощі і продовжив свою роботу.
Дерев'яна вежа з годинником вважається найбільш старим баштовим годинником Києва. Їх виготовили в 1858 році в Парижі. Легенда свідчить, що ці куранти були подаровані письменником Оноре де Бальзаком своїй коханій Ганні Ганській. І спочатку перебували у неї в маєтку, а потім якимось шляхом потрапили в монастир ... Годинники жодного дня не знаходились без нагляду. Їх оберігав ієромонах Димитріан, навіть коли влада розігнала священиків. Він був настільки відданий монастирю, що не захотів його залишати і влаштувався в ботсад різноробочим. Тут він пропрацював до 1970 років, кожен день стежив за годинником, беріг їх, раз в тиждень заводив і змащував деталі.
