Музей мистецтв Прикарпаття (Колегіальний костел)

Найстарша будівля міста, у якій тепер картини

На майдані Шептицького, 8 стоїть тринавова барокова базиліка з червоним фронтоном, доричними й корінфськими колонами та банею над середохрестям. Це колишній римо-католицький костел Непорочного Зачаття Діви Марії, святих Андрія і Станіслава, найдавніша архітектурна пам'ятка Івано-Франківська. Хреста на ньому немає, служб теж; від 1980 року всередині працює Музей мистецтв Прикарпаття.

Поєднання незвичне навіть для України, де радянська влада перетворила на музеї десятки храмів. Тут експонати висять під бароковими склепіннями, під ногами лежать замуровані крипти магнатського роду, а частина відвідувачів у відгуках чесно визнає, що сама будівля цікавіша за окрему тимчасову виставку.

Об'єкт має два імені й два життя, і плутати їх не варто: костел означає 1672–1703 роки і родину Потоцьких, музей означає 1980 рік і збірку з понад тринадцяти тисяч предметів.

Потоцькі: місто, костел і усипальниця

Станіславів заснував у 1662 році Анджей (Андрій) Потоцький, як укріплене приватне місто своєї родини. Костел з'явився майже одночасно з ним: спершу дерев'яний, присвячений Діві Марії, святому Андрію та святому Станіславу. 14 червня 1669 року стараннями родини й за рішенням львівського архієпископа Яна Тарновського храм отримав статус колегіати, тобто церкви з капітулою священників при ній.

Задум був ширший за парафіяльний. Потоцькі будували родову святиню й водночас усипальницю, і саме тому костел вийшов таким великим для міста, якому не було й десяти років. Мурований храм почали зводити у 1672 році. Його будівництво застав Ульріх фон Вердум, який залишив опис Станіславова тих років.

Андрій Потоцький до завершення не дожив. Роботи продовжив його син Йосип, і саме за його патронату у 1730–1740-х костел отримав найбагатше оздоблення. Родинну лінію в місті добре видно і на сусідньому об'єкті, Палаці Потоцьких, резиденції тієї самої династії.

Французи, які його спроєктували

Проєкт приписують французьким майстрам. Автором вважають Франсуа Корассіні (в українських текстах трапляється написання «Корасіні») з Авіньйона; наглядав за будівництвом інший француз, Кароль (Шарль) Бенуа, за даними самого музею, у 1679–1682 роках. Той самий Бенуа за кілька років керуватиме спорудженням мурованої ратуші на площі Ринок, тож дві головні будівлі старого Станіславова мають спільного будівничого.

Освятив храм у 1703 році львівський архієпископ Костянтин Зелінський, хоча роботи в ньому тривали ще довго: остаточне завершення джерела відносять аж до 1729 року.

Зі стилем є розбіжність, і її варто озвучити. Більшість джерел описують костел як пізньобарокову тринавову базиліку з трансептом і ренесансними елементами, з латинським хрестом у плані й циліндричними склепіннями. Водночас частина краєзнавчих публікацій наполягає, що це рідкісний для Галичини зразок хрестово-купольної базиліки в дусі «героїчного класицизму», побудованої на чистій геометрії квадрата, кола, прямокутника й арки. Обидві оцінки описують ту саму споруду, просто з різних позицій.

Ґрунт, контрфорси і дзвіниця

Будівля має конструктивну біографію, помітну неозброєним оком. Вапнякові фундаменти на вологому ґрунті не витримували маси мурування, тож у 1720–1730-х до стін домурували цегляні контрфорси. Пропорції костелу від цього змінилися: масивні підпори «загрубили» первісний силует, і сьогодні ми бачимо не зовсім те, що задумували французи.

Окремо стояла дзвіниця, зведена у 1744 році. Її знесла радянська влада, і джерела найчастіше називають 1963 рік. Відбудували дзвіницю вже за незалежності, приблизно на межі 1990-х і 2000-х; точну дату різні публікації подають по-різному, тож обережніше буде казати «близько 2000 року».

У 1882 році пожежа знищила дах і дерев'яні конструкції перекриття та пошкодила розписи. Під час ремонту, який завершили близько 1892 року, баню підсилили ребрами й прорізали в ній чотири овальні вікна, які й досі дають головне світло в центральній частині.

Яким був інтер'єр

Від первісного оздоблення в костелі майже нічого не лишилося, але описи дозволяють уявити масштаб. Головний вівтар мав образ Непорочного Зачаття Діви Марії у срібних шатах; усього вівтарів налічували близько п'ятнадцяти. За патронату Йосипа Потоцького з'явилися мармурові балдахіни та скульптурні роботи німецьких майстрів Томаса Гуттера й Конрада Кутшенрайтера; барокову різьбу пов'язують також з ім'ям Матвія Полейовського.

Стіни розписав у 1877 році Еразм-Рудольф Фабіанський, випускник Петербурзької академії. У ліпленні використали барокові мотиви, гірлянди з фруктів і квітів, а в бані розмістили чотири медальйони з євангелістами. Частину цих розписів знищила пожежа 1882 року, решту доруйнував уже радянський період.

Одна деталь, яка добре передає, як тут працює час: під час ремонту даху у 2001 році знайшли мідну капсулу з записом майстрів, що відбудовували костел після пожежі 1882-го.

Крипти під підлогою

Під храмом дослідники нараховують три підземні крипти: центральну, західну і східну. Родину Потоцьких ховали в центральній, під вівтарем, від кінця XVII століття. Тут поховані сам засновник міста Андрій Потоцький, його дружина і низка нащадків; серед відомих поховань називають Йосипа Потоцького, який помер у 1751 році.

З криптами пов'язують і два підземні ходи: один вів на схід, у бік резиденції Потоцьких, другий на захід, до Бистриці. Їм приписують подвійне призначення, поховальне й оборонне, що для приватного укріпленого міста цілком логічно.

Після Другої світової крипти сплюндрували: у джерелах ідеться про знищення вівтарів, органа, забілені фрески й розкриті родинні поховання. Що саме збереглося внизу сьогодні й чи можна туди потрапити, публічні джерела чіткої відповіді не дають. Постійного доступу до крипт у звичайному музейному квитку немає; якщо це для вас принципово, запитуйте безпосередньо в музеї.

Радянська доля будівлі

Костел діяв довше, ніж можна було б очікувати: як храм він працював до 1957 року, хоча після репатріації польського населення у 1945–1946 роках парафія фактично зникла. Далі почалося те, що місцеві медіа називають «комунізацією» будівлі: приміщення передали під Геологічний музей, який займав храм приблизно до 1975 року.

Потім будівлю реставрували, роботи тривали з 1975 до 1980 року, і 18 травня 1980-го тут відкрили обласний художній музей. Логіка радянської влади була прагматична: у місті з'являлася культурна установа, а храм остаточно переставав бути храмом.

Сучасну назву заклад отримав уже за незалежності, 6 квітня 2012 року. Нову постійну експозицію відкрили 31 серпня 2012-го, а фаховий розділ «Сакральне мистецтво Галичини XV–XX ст.» працює ще з 18 серпня 1993 року.

Що в збірці

Музей мистецтв Прикарпаття тримає найбільшу в області збірку сакрального, образотворчого й декоративного мистецтва. Цифри в джерелах відрізняються: сайт музею й галузеві реєстри пишуть про понад 13 тисяч предметів, окремі публікації називають 15 тисяч, Вікіпедія подає близько 12 386 одиниць. Порядок величини зрозумілий, точність ні, і це типова ситуація для українських музейних фондів.

Найцінніша частина фондів — сакральна колекція. Її зібрали науковці музею у 1980-х, обходячи обласні «склади культового майна», тобто рятуючи ікони й церковну скульптуру з закритих храмів. У збірці є іконописні твори від XV століття, серед них «Богородиця Одигітрія» і «Розп'яття Христове» візантійської манери з бойківського осередку, а також барокова скульптура Йоганна Георга Пінзеля; Вікіпедія називає шість його робіт. Тут потрібна засторога: за повідомленням місцевого медіа, пінзелівські фігури законсервували й сховали задля збереження під час війни, тож розраховувати побачити їх в експозиції не варто.

Зарубіжний розділ представляє польську, німецько-австрійську та російську школи від класицизму до імпресіонізму; окремо згадують фламандський пейзаж кінця XVII століття, роботи О. Рачинського (1850), В. Котарбінського, С. Альбіновської 1930-х років. В українському розділі представлені Корнило Устиянович, Іван Труш (його ім'я носить найкоротша вулиця міста), Ярослав Пстрак, а з франківських художників XX століття Микола Фіголь та Опанас Заляха. Декоративно-ужитковий розділ показує різьбу, кераміку, кахлі, вишивку й ткацтво чотирьох етнографічних районів: Покуття, Гуцульщини, Опілля і Бойківщини.

У музею є дві філії поза містом: меморіальний музей Василя Касіяна у Снятині (1982) і музей архітектури та живопису XVI–XVII століть у церкві Святого Духа в Рогатині (1983).

Що бачить відвідувач сьогодні

Постійна експозиція розгорнута просто в нефах, і саме контраст барокового простору з музейними стендами дає головне враження. Відвідувачі у відгуках описують спокійний обхід галереями, роботи від XV до XX століття, вишиті рушники з різних регіонів України, ввічливий персонал і відсутність заборони на фото та відео.

Відгуки дають і критику, яку чесніше переказати, ніж приховати. Частина тимчасових виставок буває слабкою: хтось потрапив на однорідну персональну експозицію, яка не запам'яталася; хтось відзначив, що старовинні рушники показують упереміш із сучасними. Прозвучала й думка, що будівля цікавіша за виставку в ній і що в розвиток музею вкладаються небагато. Екскурсія, за одним з відгуків, може виявитися довгою й монотонною, тож самостійний обхід іноді комфортніший.

Під час повномасштабної війни музей працює і показує в тому числі виставки воєнної тематики: графіку, живопис, інсталяції. Про пошкодження будівлі повідомлень немає.

Чому це цікаво

Найпростіший привід полягає в можливості зайти всередину найстарішої будівлі міста. Костел 1672–1703 років закритий для служб, але відкритий для квитка в музей, і барокова баня з овальними вікнами, колони та об'єм трансепту працюють без жодного екскурсовода. Це приблизно година спокійного часу в приміщенні, де майже немає натовпу.

Другий привід дає сакральна колекція Галичини від XV століття, зібрана з храмів, які закривала радянська влада. Такої концентрації регіонального іконопису й церковної скульптури поблизу немає, а квиток коштує менше за каву в центрі.

Третій пов'язаний з розташуванням. Музей стоїть на майдані Шептицького, за 300 метрів від ратуші, тож обидва об'єкти логічно поєднати в одну прогулянку: спершу панорама з вежі, потім те, з чого місто починалося. Разом виходить півдня, і це найзмістовніший маршрут у Івано-Франківську для першого візиту.

Для фото найкраще працює фасад із фронтоном з боку майдану та інтер'єр знизу вгору, у бік бані.

Як знайти і що врахувати

Адреса об'єкта: майдан Шептицького, 8, історичний центр. Від площі Ринок і ратуші пішки близько 300 метрів, від пішохідної вулиці Незалежності менш ніж десять хвилин. Будівлю ні з чим не сплутати: це масивний костел з червоним фронтоном і банею, до якого прибудовані контрфорси, а поруч стоїть відновлена дзвіниця.

Графік роботи джерела подають однаково: щодня, крім понеділка, з 10:00 до 17:00. Ціни різняться. Публікація 2023 року називала 40 грн для дорослих, 20 грн для студентів і 10 грн для дітей; актуальні тарифи звіряйте на місці або на сайті музею. Важлива практична деталь з відгуків: квиток продають тільки за готівку, і бажано без решти, тож дрібні купюри беріть із собою.

Ще кілька чесних застережень. Постійна експозиція й тимчасові виставки живуть окремо, і якість других непередбачувана; якщо ви йдете по сакральне мистецтво, орієнтуйтеся на розділ «Сакральне мистецтво Галичини XV–XX ст.». Роботи Пінзеля з міркувань безпеки можуть бути недоступні. Доступ до крипт не є частиною стандартного відвідування. Наявність екскурсій та їхню вартість краще уточнити телефоном заздалегідь.