Івано-Франківська обласна філармонія

На розі старого Станиславова, за кілька кроків від центру Івано-Франківська, стоїть будинок із заокругленим кутом, який уже понад століття не змовкає. Сьогодні тут працює Івано-Франківська обласна філармонія імені Іри Маланюк — головна концертна сцена Прикарпаття. Та сама будівля старша за філармонію на пів століття: її звели 1891 року як міський театр, і відтоді вона встигла побути польською сценою, українським музично-драматичним театром і, нарешті, домом академічної музики.

Будинок, що народився театром

Будівлю звели 1891 року на замовлення музичного товариства імені Станіслава Монюшка, яке прагнуло дати місту власну театральну сцену. Конкурс на проєкт виграв архітектор Юзеф Лапіцький, що підписався псевдонімом. Будівництво розпочали 21 травня, а вже 22 листопада того ж року театр урочисто відчинив двері. Спочатку це була двоповерхова Г-подібна споруда з напівкруглим кутом, увінчаним банею зі шпилем, і чотириколонним портиком при вході — класичний парадний театр кінця ХІХ століття.

Свій нинішній, стриманіший вигляд будинок отримав під час перебудови 1928–1929 років за проєктом Станіслава Трелі: баню й портик прибрали, вікна вирівняли, залу розширили до понад пʼятисот місць, провели електрику й центральне опалення. Так ошатний театр початкової доби перетворився на ту будівлю, яку ми бачимо сьогодні.

Від корифеїв до симфонічного оркестру

Сцена цього будинку памʼятає багатьох. 1987 року на фасаді зʼявилася меморіальна дошка на честь корифеїв українського театру Марії Заньковецької та Миколи Садовського і всесвітньо відомої оперної співачки Соломії Крушельницької, які виступали тут на зламі ХІХ і ХХ століть. З 1939 року в будинку працював український музично-драматичний театр імені Івана Франка, а 1980-го, коли театр переїхав у нове приміщення, сюди перебралася обласна філармонія.

Саму філармонію заснували ще 1940 року, і відтоді вона стала осередком академічної музики цілого краю. Нині тут працюють симфонічний оркестр, камерний оркестр «Harmonia Nobile», струнний ансамбль «Quattro corde», а також джазові та вокальні колективи. Головна зала приймає близько чотирьохсот слухачів; є й камерна зала на сімдесят місць — для сольних і камерних програм.

Іра Маланюк — голос, що повернувся

2017 року філармонії присвоїли імʼя Іри Маланюк, і це не випадковий вибір. Меццо-сопрано Ірина Маланюк народилася 1919 року в Станиславові — у цьому ж місті. Доля закинула її далеко: вона співала у Львівській опері, а після війни — у Ґраці, Цюриху, Мюнхені, на сцені міланської «Ла Скала», виступала в Італії, Франції, Британії, Аргентині. У Німеччині та Австрії їй присвоїли звання каммерзенґерін — найвищу відзнаку оперних співаків німецькомовного світу. На батьківщину співачка змогла повернутися лише після проголошення незалежності України, коли приїздила давати майстер-класи молодим вокалістам. Присвоївши їй імʼя, філармонія ніби повернула доньку міста додому.

Вулиця Леся Курбаса

Адреса філармонії — вулиця Леся Курбаса, 3 — теж промовляє мовою культури. Її назвали на честь Леся Курбаса, реформатора українського театру й засновника легендарного «Березоля». Курбас походив із галицької акторської родини й починав свій шлях саме тут, на Галичині: грав у «Гуцульському театрі» Гната Хоткевича та в мандрівній трупі «Руської бесіди», що обʼїжджала галицькі міста. Прямого документального звʼязку з цим будинком у Курбаса немає, але сусідство концертної зали й вулиці, названої на честь генія сцени, виглядає закономірним — це один культурний вузол міста.

Чому це цікаво

Філармонія — це нагода почути живу академічну музику в історичних стінах, яким уже понад сто тридцять років. Перевірте афішу заздалегідь: симфонічні вечори, камерні концерти, джаз і вокальні програми змінюють одні одних майже щотижня, а квитки коштують помітно дешевше, ніж у великих містах. Приходьте трохи раніше, щоб роздивитися фасад із заокругленим кутом і меморіальну дошку корифеям, а в антракті — піднятися до історичної округлої зали на другому поверсі. Це та точка на мапі Івано-Франківська, де архітектура ХІХ століття, памʼять про Соломію Крушельницьку й Іру Маланюк і сучасна сцена сходяться в одному будинку — і найкраще відчуваються не з фотографії, а з крісла в залі.