На Старокиївській горі, поряд із велично-бароковою Андріївською церквою та масивною будівлею Національного музею історії України, є місце, повз яке легко пройти, не помітивши. Кілька контурів, викладених у бруківці, обриси фундаменту, тихий сквер — і майже нічого, що кричало б про свою значущість. А тим часом саме тут, понад тисячу років тому, стояла Десятинна церква — перший кам'яний храм Київської Русі, символ хрещення держави й одна з найдраматичніших руїн української історії.
Це місце не про пишноту, яку можна сфотографувати, а про пам'ять, яку доводиться домислювати. Стоячи над обрисами давніх стін, ти буквально стоїш біля колиски кам'яного будівництва на Русі — і саме ця тиша робить точку на вулиці Володимирській однією з найглибших у Києві.
Історія храму починається невдовзі після хрещення Русі. Князь Володимир Святославич, той самий Володимир Великий, який 988 року запровадив християнство як державну релігію, задумав звести в серці Києва мурований храм — небачений досі для дерев'яного міста. Будівництво розгорнули на території княжого дитинця, на Старокиївській горі, приблизно у 989–996 роках.
Освячення храму літописи відносять до 996 року (за деякими джерелами точна дата — 12 травня, хоча щодо неї історики обережні). Присвятили церкву Успінню Пресвятої Богородиці, тож повна її назва — церква Богородиці. Це був не просто храм, а маніфест: молода християнська держава заявляла про себе кам'яним будівництвом візантійського взірця.
Десятинна церква стала духовним і політичним центром хрещеної Русі. Тут правили службу, тут ховали князів, сюди приходили посли й паломники. На кілька десятиліть, аж до зведення Софійського собору за Ярослава Мудрого, вона лишалася головним храмом держави.
Назва, яка звучить дещо загадково для сучасного вуха, має цілком прозоре пояснення. Для утримання храму князь Володимир призначив десятину — десяту частину своїх доходів, прибутків від князівських володінь і данини. Ця постійна фінансова підтримка й дала церкві народну назву «Десятинна», яка витіснила офіційну присвяту Богородиці.
Фактично це був перший на Русі приклад інституційного фінансування церкви державою — рішення, зафіксоване в літописах і закріплене за храмом на століття. Люди рідко називали його повним титулом; у пам'яті поколінь він залишився саме Десятинним. Так побутова, здавалося б, деталь про гроші перетворилася на ім'я, під яким храм увійшов в історію.
Десятинна церква була хрестовокупольним шестистовпним храмом — типовою для візантійської традиції спорудою, де внутрішній простір членувався стовпами-опорами, а над центром здіймався купол. Згодом храм розбудували й оточили з трьох боків галереями. Це була одна з найбільших мурованих будівель тогочасної Європи східного обряду.
Зводили церкву запрошені візантійські майстри, і оздоблення відповідало столичному розмаху. Стіни й підлогу вкривали мозаїки та фрески, різьблені мармурові й шиферні плити. Широко застосовували деталі з привізного мармуру та місцевого пірофіліту (рожево-фіолетового шиферу) — колони, капітелі, карнизи, парапети хорів. Мармуру було стільки, що сучасники називали храм «мраморяною» церквою — тобто мармуровою.
Частину матеріалів, ікон та начиння, за літописами, привезли з Херсонеса Таврійського (Корсуня) в Криму, звідки Володимир, за переказом, повернувся хрещеним. Уяви інтер'єр, де світло грає на золоті мозаїк, на полірованому камені колон — для киянина Х століття, звиклого до дерев'яних будівель, це видовище було майже неземним.
Храм від початку задумувався не лише як місце молитви, а й як княжий пантеон. Саме в Десятинній церкві влаштували усипальницю правлячого роду. У мармурових саркофагах тут знайшли спочинок сам Володимир Великий, який помер 1015 року, і його дружина — візантійська царівна Анна, що відійшла раніше, близько 1011 року.
За церковною традицією, до храму перенесли й мощі княгині Ольги, бабусі Володимира, першої християнки серед київських правителів. Німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький, який писав на початку ХІ століття, згадував, що саркофаги подружжя стояли на видноті посеред храму — гробниці були частиною сакрального образу церкви, а не сховані в крипті.
Пізніші епохи додали цій темі детективного присмаку. У XVII столітті митрополит Петро Могила, який опікувався руїнами, знайшов у них саркофаг, що його ототожнили з похованням Володимира. А під час археологічних досліджень різних років виявляли уламки різьблених мармурових саркофагів і гробниць із пірофілітового сланцю — німих свідків того, що храм був місцем останнього спочинку київської еліти.
Кінець Десятинної церкви настав разом із кінцем стародавнього Києва. У грудні 1240 року місто взяли в облогу орди хана Батия — онука Чингісхана, який вів монгольське військо на захід. Оборона Києва була відчайдушною, але сили виявилися нерівними. Коли ворог прорвався за укріплення, останні захисники разом із мешканцями відступили до Десятинної церкви — найміцнішої кам'яної споруди міста, останнього прихистку.
За переказом, що дійшов до нас, храм не витримав. Люди, які юрмилися всередині й на хорах, а також їхнє майно, яке вони намагалися врятувати, начебто перевантажили склепіння, і вони обвалилися, поховавши під собою тих, хто шукав тут порятунку. Історики сперечаються про точну причину: чи то тягар людей і речей, чи то удари стінобитних машин монголів, чи то давні тріщини й ослаблені реставраціями конструкції, — а можливо, все разом. Але фінал відомий: 6 грудня 1240 року Десятинна церква впала.
Це був не просто обвал будівлі. Разом із храмом упала ціла епоха — Київ надовго втратив свою столичну велич, а перша кам'яна церква Русі перетворилася на купу руїн.
Після 1240 року руїни храму століттями лежали занедбаними. Спроби осмислити й відродити місце робилися неодноразово. У XVII столітті ним опікувався Петро Могила. У 1828–1842 роках на історичному місці звели нову, велику Десятинну церкву — вже у зовсім іншому, російсько-синодальному («візантійсько-московському») стилі за проєктом петербурзького архітектора Василя Стасова. Її освятили близько 1842 року. Проте й цей храм не пережив ХХ століття: за радянської влади, у розпал антирелігійної кампанії, будівлю знесли (найчастіше називають середину 1930-х, орієнтовно 1935–1936 роки; трапляється й дата 1928 — щодо точного року джерела різняться).
Найґрунтовніші наукові розкопки провела у 1938–1939 роках експедиція під керівництвом Михайла Каргера: тоді дослідили залишки фундаментів усіх частин храму, знайшли фрагменти мозаїчної підлоги, фрескового оздоблення, кам'яні гробниці. Новий етап досліджень припав на 2005–2011 роки. Понад тисячу знахідок нині зберігаються в музейних збірках Києва, зокрема в Національному музеї історії України та Софійському заповіднику.
Сьогодні на місці храму немає стін, які можна оглянути. Є законсервовані обриси фундаментів, позначки давнього плану, викладені в мощенні, та впорядкований сквер довкола. Це пам'ятка національного значення — місце, що промовляє не архітектурою, а самою присутністю історії під ногами.
Головне, заради чого сюди варто прийти, — це відчуття місця й уміння його прочитати. Знайди контури фундаменту, викладені на землі: вони окреслюють план давнього храму, тож можна буквально обійти його периметром, уявляючи, де були стіни, апсиди й вхід. Поруч зазвичай є інформаційні таблички, які допомагають скласти образ.
Не поспішай іти далі. Ця точка — верхівка Старокиївської гори, історичного ядра «міста Володимира», найдавнішої частини Києва. Сама атмосфера кварталу — тиха, зелена, майже музейна — контрастує з галасливим центром.
Найкраще поєднати огляд руїн із відвідинами сусіднього Національного музею історії України: саме там зберігаються реальні знахідки з розкопок — фрагменти оздоблення, елементи саркофагів, предмети княжої доби. Так абстрактні обриси в бруківці набувають плоті: спочатку ти стоїш над фундаментом, а потім бачиш у вітринах те, що колись прикрашало ці стіни.
Десятинна церква розташована на вулиці Володимирській, у самому історичному центрі Києва, поряд із будівлею Національного музею історії України (адреса музею — вул. Володимирська, 2). Орієнтуйся саме на музей: руїни храму лежать безпосередньо біля нього. Найближчі станції метро — «Поштова площа» чи «Контрактова площа» на Подолі або «Золоті ворота» з подальшою прогулянкою через старий центр. Місцевість пішохідна й компактна, тож найзручніше просто гуляти.
Головна сусідка Десятинної церкви — Андріївська церква, бароковий шедевр Растреллі, що ефектно вінчає початок Андріївського узвозу. Сам узвіз — колоритна вимощена вулиця з галереями, майстернями й сувенірними ятками, що збігає до Подолу. Неподалік є й Пейзажна алея — зелена прогулянкова зона зі скульптурами й панорамами, улюблена і туристами, і киянами.
Отже, точка на Старокиївській горі — це не окрема пам'ятка «на п'ять хвилин», а вхід у цілий історичний маршрут. За одну прогулянку ти проходиш від колиски кам'яного зодчества Русі через князівські старожитності музею до барокового блиску Андріївської церкви й далі вниз старим Києвом — і місто розкривається у своїй тисячолітній глибині.
Собор звели у 989-996 роках давньоруські та візантійські майстри на кошти великого князя Володимира Святославовича. Саме його десятина, тобто десята частина княжих доходів, і дала назву храму. Залишки фундаменту Десятинної церкви разом із градом Володимира мають статус пам'ятки національного значення.
Для мене це справжнє місце сили.
Тут красиво, спокійно й дуже затишно.
Тут усе про Україну-Русь і про наших славетних предків. Десятинна церква, або храм Успіння Пресвятої Богородиці, - одна з найдавніших святинь Києва. Її звели наприкінці X століття за князя Володимира Святославича, а назва походить від десятини, яку він виділив на будівництво й утримання. Вважається першою кам'яною церквою Київської Русі. На жаль, храм не вцілів після монгольського штурму 1240 року, але залишки фундаменту й досі мають велике історичне значення. Це місце справді нагадує про величну минувшину.
