Гора "Щекавиця"

Круті трав'янисті схили здіймаються просто над дахами Подолу, а над ними — тиша, якої в центрі мільйонного міста майже не буває. Це Щекавиця, одна з найдавніших київських гір, на яку не ведуть асфальтовані алеї й ошатні сходи. Сюди піднімаються вузькими стежками повз старі гаражі, крізь зарості бузини й глоду, аби опинитися на пласкій вершині заввишки понад 170 метрів над рівнем моря — там, де відкривається одна з найкрасивіших панорам столиці.

Щекавиця не має впорядкованих оглядових майданчиків з поручнями та кав'ярнями. Це радше жива археологічна книга просто неба: під ногами тут — сліди слов'янських поховань дохристиянської доби, поряд — рештки старого некрополя, десь угорі здіймається силует радіощогли, а знизу доноситься шум Подолу. Місце водночас урочисте й затишне, овіяне легендами про братів-засновників Києва та про віщого князя, чия могила, за переказом, ховається саме тут. Для одних це загадкова гора з густою історією, для інших — тихий прихисток, куди приходять зустрічати захід сонця подалі від міського гамору.

Історія

Щекавиця належить до ланцюга правобережних київських гір, що тягнеться над Подолом: Замкова гора, Старокиївська, Щекавиця та Юрковиця. Її вершина — рівне плато, обмежене з усіх боків стрімкими схилами, а висота сягає близько 172 метрів над рівнем моря. Ще в княжу добу цю гору обжили: на пласкому верху сіяли збіжжя, а нижче схилами розводили виноградники. Літопис згадує Щекавицю і як укріплення — під 1151 роком гора фігурує серед оборонних рубежів Києва під час протистояння з Юрієм Долгоруким.

Минали століття, і призначення гори змінювалося. У XV сторіччі її знову укріплюють, а в добу Речі Посполитої вона переходить у власність киян: наприкінці XVI століття київський воєвода надав тутешні землі, а на початку XVII століття король Сигізмунд III закріпив гору за міщанами. Із кінця XVII століття Щекавиця стала улюбленим місцем відпочинку студентів Києво-Могилянської академії — вони влаштовували тут свої рекреації, порівнюючи гору з античним Парнасом, і, за переказами, саме тут звучали ранні театральні вистави могилянців.

Переломним став кінець XVIII століття. Після страшної епідемії чуми 1770 року, що забрала життя близько шести тисяч киян, на вершині Щекавиці заклали кладовище — спершу для мешканців Подолу. Так почалася найдовша сторінка в історії гори: понад півтора століття вона була одним із головних некрополів міста. Кладовище офіційно постановили закрити на межі XIX і XX століть, хоча поодинокі поховання тривали до кінця 1920-х, а в 1930-х роках, коли місто перекроювало свої пагорби під парки й нову забудову, старий цвинтар із храмом розібрали. На верхів'ї згодом виросла радіощогла, і гора надовго випала з переліку відкритих для прогулянок місць. Лише у вересні 2020 року київська влада надала їй статус ландшафтного заказника, взявши під охорону і схили і те, що залишилося від давнього некрополя.

Легенда про Щека й князя Олега

Своєю назвою гора завдячує найдавнішому київському переказу. «Повість минулих літ» розповідає про трьох братів — Кия, Щека й Хорива — та їхню сестру Либідь, які заснували місто над Дніпром. За літописом, Кий сидів на горі, де нині Боричів узвіз, Хорив — на Хоривиці, а середній брат, Щек, оселився на горі, «яка нині зветься Щековицею». Саме від його імені й пішла назва, хоча дослідники додають і другу, «приземленішу» версію: слово «щека» в давнину означало крутий, стрімкий берег річки — а таких схилів у горі справді вистачає. Певності тут немає, тож обидва пояснення співіснують донині.

Друга легенда, ще гучніша, пов'язує Щекавицю з князем Олегом, якого прозвали Віщим. Той самий літопис оповідає, що після смерті князя «погребли його на горі, що зветься Щекавицею», і додає: «єсть же могила його й до сьогодні, називається та могила Олеговою». Олег, за хронікою, помер 912 року — і саме з ним пов'язаний один із найвідоміших сюжетів давньоруської історії: пророцтво про смерть від власного коня, яке справдилося через укус змії, що виповзла з кінського черепа. Чи справді князя поховали саме тут, історики стверджувати не беруться: точного місця могили ніхто не знайшов, а перекази про «Олегову могилу» на Щекавиці фіксували ще у XIX столітті. Через це гору іноді так і називали — Олегівка чи Олегова Могила. Легенда це чи відлуння реальних подій — сказати напевно неможливо, але саме ця недомовленість надає горі особливого, майже епічного звучання.

Панорама й краєвиди

Головна нагорода за підйом — краєвид. Пласке верхів'я Щекавиці відкрите майже з усіх боків, і панорама звідси розгортається на широкий кут, який місцеві недарма називають майже круговим. Просто під горою лежить Поділ із його низькими старими кварталами, церковними банями та стрічками вулиць — Кирилівської, Костянтинівської, Межигірської. За дахами Подолу блищить течія Дніпра, а за ним проглядаються поверхівки лівого берега.

У ясну погоду з вершини видно не лише найближчі квартали, а й віддалені райони — забудову Оболоні, Виноградаря, Троєщини, силуети мостів і промислові краєвиди пониззя. З одного краю плато можна розгледіти колесо огляду на Контрактовій площі, з іншого — сусідні київські гори, що замикають обрій. Особливо вражає Щекавиця надвечір: коли сонце сідає за правобережні пагорби, Поділ занурюється в теплу золотаву імлу, у вікнах спалахують перші вогні, а над містом розливається та особлива тиша, заради якої сюди й приходять. Це одна з причин, чому гору так люблять фотографи й ті, хто шукає нетуристичних оглядових точок: тут немає натовпу, огорож і сувенірних яток — лише місто, розстелене внизу, мов на долоні.

Що подивитися

Щекавиця цікава тим, що поєднує кілька історичних шарів на одному пагорбі. Найпомітніший орієнтир — висока радіощогла на вершині. За радянських часів подібні споруди використовували не лише для мовлення: у місцевих переказах щоглу на Щекавиці згадують як колишню «глушилку», що заважала ловити закордонні радіостанції. Тепер це просто впізнаваний силует, за яким гору легко відшукати здалеку.

Другий пласт — сліди старого некрополя. Хоч кладовище розібрали ще в 1930-х, на схилах подекуди трапляються уламки надгробків, а частина гори й досі зберігає меморіальний характер. На західних схилах уціліли фрагменти окремих релігійних ділянок — зокрема старообрядницької та мусульманської; за переказами, тут була і караїмська частина, хоча про неї відомостей збереглося небагато, тож цю деталь варто сприймати обережно. На цвинтарі Щекавиці свого часу спочили відомі кияни: композитор Артемій Ведель, архітектор Андрій Меленський, історик Володимир Іконников та представники славетних подільських родин. Колись тут стояв і мурований храм Усіх Святих, зведений наприкінці XVIII століття, з дзвіницею початку XIX століття — нині від нього не лишилося наземних споруд.

Третій шар — сама природа й атмосфера. Заказник охороняє схили з характерною рослинністю, стежки петляють поміж деревами й чагарниками, а на плато трава влітку виростає по коліно. Це місце для повільної прогулянки, споглядання й роздумів — без інфраструктури, зате з відчуттям справжності, якого бракує впорядкованим паркам.

Як дістатися до гори Щекавиця

Щекавиця стоїть на межі Подолу й Лук'янівки, тож найзручніший старт — від станції метро «Контрактова площа». Звідти прямують у бік Олегівської вулиці, яка сама по собі веде до підніжжя гори (назву їй дали ще в позаминулому столітті на честь того самого князя Олега). Один із популярних сходжень на вершину починається в районі будинків 42–44 на Олегівській: тут стежка йде повз ряд старих гаражів, і в потрібному місці треба звернути в непримітний прохід між ними — далі ґрунтова доріжка виводить нагору.

Існує й альтернативний маршрут — з боку станції метро «Тараса Шевченка». У цьому випадку йдуть через Межигірську, Юрківську та Нижньоюрківську вулиці в бік Кирилівської, а вже звідти піднімаються схилом. Обидва варіанти нескладні фізично, але передбачають ходьбу вузькими стежками без освітлення та вказівників, тож орієнтуватися найкраще за навігатором і за силуетом радіощогли, яку видно здалеку. Взуття варто брати зручне: після дощу глиняні стежки стають слизькими, а трав'янисті схили — досить крутими.

Що цікавого поруч

Щекавиця органічно вписана в один із найбагатших на пам'ятки районів Києва, тож прогулянку легко продовжити. Біля підніжжя починається Поділ — історична нижня частина міста з Контрактовою площею, старовинними церквами, музеями та затишними кав'ярнями у відреставрованих кам'яницях. Звідси рукою подати до Андріївського узвозу з його художніми ятками, до Замкової гори (Киселівки) — сусіднього пагорба з не менш давньою історією, а також до Гостиного двору й набережної Дніпра.

Неподалік розташована й мечеть Ар-Рахма, зведена наприкінці XX — на початку XXI століття поблизу історичного мусульманського цвинтаря; її стрункий силует став новим орієнтиром цієї частини міста. Трохи далі — колоритні квартали старої Татарки та Лук'янівки з дерев'яною забудовою й крутими вуличками. Тож Щекавицю варто планувати не як окрему точку, а як частину неспішного маршруту київськими горами й Подолом: за один день тут можна поєднати панорамні краєвиди, давню історію та атмосферу автентичних старих кварталів.

Place

Андріївський узвіз

Андріївський узвіз, Kyiv

Save Saved

Place

Мечеть Ар-Рахма

Мечеть Ар-Рахма, Київ, 02000, Kyiv

Save Saved

Поради для відвідувачів

Найкраще приходити на Щекавицю завидно й особливо надвечір: захід сонця над Подолом — головна причина, заради якої сюди піднімаються. Плануйте підйом так, аби спуститися до сутінків, бо освітлення на стежках немає, а схили круті. У теплу пору року візьміть воду й головний убір — тіні на відкритому плато обмаль, а трава влітку висока, тож не завадить і закритий одяг проти кліщів.

Взуття має бути стійким: ґрунтові доріжки після дощу розкисають, і навіть у суху погоду спускатися крутим схилом варто обережно. Пам'ятайте, що частина гори має статус ландшафтного заказника й зберігає сліди старого некрополя, тож поводитися тут годиться шанобливо — не смітити, не розпалювати вогнищ і з повагою ставитися до вцілілих поховань і релігійних ділянок. Місце тихе й малолюдне, тож у сутінках краще приходити не наодинці. І нарешті — не поспішайте: Щекавиця не про швидкий «чекін» заради фото, а про те, щоб постояти на вершині, окинути поглядом місто внизу й відчути, скільки століть спресовано в цьому невеликому київському пагорбі.