Парк Феофанія

На південній околиці Києва є місце, де велике місто наче стишує свій голос. Тут між столітніми дубами блищить каскад озер, над водою здіймаються рожево-білі бані собору, а стежками замість автомобільного гулу котиться пташиний спів. Це парк «Феофанія» — пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення в Голосіївському районі, приблизно за півтора десятка кілометрів від центру столиці.

Феофанія цікава для всіх категорій відвідувачів, бо кожен знайде тут щось своє. Для когось це неквапна прогулянка алеями під липами; для когось — діюча жіноча обитель зі своєю духовною складовою; для інших — заповідний ліс із червонокнижними рослинами. Сюди приїздять на весільні фотосесії й на паломництво до цілющого джерела. Розповідаємо, звідки взялася ця мозаїка і що встигнути побачити за прогулянкою.

Історія парку Феофанія

Історія цих земель значно давніша за їхню теперішню назву. Уперше урочище згадують ще у XV столітті — під іменем Лазарівщина. Переказ пов'язує назву зі старцем Лазарем, який тримав тут пасіку, через що місцину звали ще й «пасічним місцем». Століттями ця земля належала церкві — Києво-Печерській лаврі, київським митрополитам (серед них називають Петра Могилу), Софійському монастирю, — а наприкінці XVIII століття відійшла державі.

Сучасне ім'я урочище отримало на початку XIX століття, коли землі передали настоятелю Михайлівського монастиря, а єпископ Феофан (Шиянов) звів тут архієрейський будинок та храм. На честь владики місцевість і назвали Феофанією, залишивши давню Лазарівщину лише в старих документах.

Бурхливе XX століття не оминуло Феофанію. Після приходу більшовиків монастирське майно націоналізували, в обителі організовували сільськогосподарську артіль і дитячу колонію, а на початку 1930-х храми закрили. Уже по війні, у середині 1940-х, лісовий масив передали Академії наук — і саме ця сторінка визначила подальшу долю Феофанії як наукового та природоохоронного осередку; у 1972 році парк отримав охоронний статус пам'ятки садово-паркового мистецтва. Прикметно, що саме тут, у повоєнні роки, під керівництвом академіка Сергія Лебедєва створювали одну з перших у континентальній Європі електронних обчислювальних машин — тож вулиця до парку донині носить його ім'я.

Свято-Пантелеймонівський собор і монастир

Архітектурне серце Феофанії — Свято-Пантелеймонівський собор, велична споруда, яку видно ще здалеку крізь крони дерев. Його заклали на початку XX століття за проєктом архітектора Єрмакова, а освятили влітку 1914 року — за лічені тижні до початку Першої світової війни. Сучасники описували храм як розкішну рожево-білу будівлю з багатим оздобленням; ошатні бані та вибілені стіни й сьогодні роблять його головною домінантою ландшафту.

За радянських часів собор спіткала доля багатьох святинь: його зачинили, а майно вилучили. Повернення до церкви відбулося на межі 1980–1990-х років, а на початку 2000-х тут постав Свято-Пантелеймонівський жіночий монастир. Відтоді Феофанія живе у двох вимірах — як парк для відпочинку і як діюча обитель.

Варто пам'ятати: територія собору й монастиря — це не музейний експонат, а місце молитви, де черниці ведуть щоденне богослужбове життя. Гостей просять поводитися відповідно: заходити до храму в охайному одязі (жінкам — з покритою головою), стишувати голос і з повагою ставитися до розпорядку. Саме ця молитовна зосередженість, що межує з парковою свободою, надає Феофанії особливого настрою.

Озера та святе джерело Феофанії

Головна окраса парку — мальовничий каскад ставків, що низкою спускаються долиною. Колись тут були заболочені низини; їх упорядкували й перетворили на плесо, у якому віддзеркалюються столітні дуби й білі стіни собору. Кількість водойм називають по-різному — найчастіше про ланцюг із приблизно п'яти сполучених озер, — але саме ця водна артерія задає ритм прогулянці: стежки й містки в'ються від ставка до ставка.

Окрема гордість парку — джерела: на території б'є понад десяток природних криниць. Серед найвідоміших називають джерела Святого Пантелеймона та Пресвятої Діви Марії, які оголошено пам'ятками природи, а також джерела, освячені іменами святих Миколая й Михаїла; вода в них холодна навіть улітку.

Особливе місце паломництва — джерело, при якому облаштовано купіль. Сюди з вірою у духовне й тілесне зцілення приїздять прочани з усієї країни; занурення в крижану джерельну воду для багатьох стає окремим ритуалом візиту. Навіть якщо ви приїхали суто заради прогулянки, варто затриматися біля води бодай на кілька хвилин.

Що подивитися в парку Феофанія

Феофанію не оглянеш за п'ять хвилин — плануйте щонайменше годину-півтори неквапливого руху. Відправною точкою зазвичай стає центральна алея: обсаджена липами, з клумбами й газонами, вона плавно виводить до собору й озер, а дорогою трапляються містки, оглядові майданчики й лавки з видом на храм.

Серед улюблених точок — декоративний майданчик у формі серця, що давно став популярним місцем для фото, ошатні квітники обіч доріжок і, звісно, самі столітні дуби.

Список обов'язкового для Феофанії короткий і місткий: собор і монастирський ансамбль, каскад озер із містками, святі джерела й купіль, вікові дуби та центральна липова алея. Додайте ефектні сезонні декорації — від весняного цвітіння до золотого жовтня — і зрозумієте, чому сюди повертаються по кілька разів на рік.

Як дістатися до парку Феофанія

Парк лежить на півдні Києва, орієнтовно за півтора десятка кілометрів від центру — тож дорога займе приблизно від 30 до 40 хвилин або годину, залежно від трафіку. Адреса, за якою орієнтуються навігатори, — вулиця Академіка Лебедєва.

Найзручніше діставатися комбінацією метро й наземного транспорту. Опорними станціями метро слугують «Виставковий центр», «Іподром», «Теремки» та «Голосіївська» на синій гілці — від них до парку курсують автобуси й маршрутки. Конкретні номери маршрутів час від часу змінюються, тож перед поїздкою варто звіритися з актуальним розкладом у застосунку громадського транспорту.

Автомобілем дорога проста: біля входу є де припаркуватися, хоча у теплі вихідні місць може бракувати. Хоч би який спосіб ви обрали, орієнтир один — головний вхід, від якого розходяться всі паркові маршрути.

Природа й пори року в парку

Лісовий масив Феофанії — це віковий дубово-грабовий ліс, і саме дерева тут головні старожили: окремі дуби налічують від ста до майже двохсот років, а поодинокі велетні — за оцінками фахівців — понад три століття. Поруч ростуть клени, ясени, липи й граби — усього кілька десятків видів дерев, кущів і ліан.

У трав'яному покриві трапляються рідкісні, занесені до Червоної книги види — зокрема ведмежа цибуля (черемша), лілія лісова, булатка довголиста; ентомологи фіксують і рідкісних комах. На відновлених озерах оселилися дикі водоплавні птахи, лісом снують білки, а весняний ліс бринить пташиним співом.

Феофанія прекрасна цілий рік, але в кожній порі — свій характер. Весна приходить цвітінням і смарагдовою зеленню, літо дарує густу рятівну тінь дубів і прохолоду озер. Осінь — окрема легенда: у золотому жовтні парк перетворюється на класичну листопадову казку, і саме тоді тут найбільше фотографів. Узимку ж засніжені алеї й скута кригою вода створюють тиху, майже містичну красу.

Поради для відвідувачів

Вхід до парку для прогулянок вільний, а територія відкрита протягом дня — зазвичай із раннього ранку до пізнього вечора; окремі послуги чи атракціони можуть бути платними. Найкраще приходити зранку у будній день: тоді алеї майже безлюдні, світло м'яке, а на озерах більше шансів застати птахів. У теплі вихідні тут людно.

Взувайтеся зручно — маршрути довгі, а частина стежок ґрунтові й після дощу слизькі. Візьміть воду (хоча набрати джерельної можна й на місці), легкий перекус для пікніка та готівку. Найефектніші фотоспоти — містки над озерами з віддзеркаленням собору, майданчик-серце, липова алея й осінній ліс; найкраще світло — на ранок або «золоту годину».

Феофанія дружня до сімей: із дітьми зручно гуляти рівними алеями, годувати птахів і влаштовувати пікнік на галявині. Якщо берете із собою собаку, тримайте його на повідку й прибирайте за ним — це заповідна зона й місце відпочинку інших людей. І головне — пам'ятайте про особливий статус монастиря: поблизу храму стишіть голос і вдягніться скромно, залишивши це місце таким, яким його люблять, — тихим, зеленим і несуєтним.