Площа Адама Міцкевича

Прямокутник зелені між філармонією і театром

Площа Адама Міцкевича лежить у центрі Івано-Франківська, за кількасот метрів на південний захід від ратуші, і виглядом більше нагадує сквер, ніж площу. Проїзної частини тут немає: після ремонту 2018 року весь простір пішохідний, викладений каменем і плиткою, з клумбами, лавками, деревами й фонтаном. Google класифікує об'єкт як міський парк, і це ближче до правди, ніж слово «площа» в назві.

Забудова довкола замикає майже правильний прямокутник. З одного боку до площі виходить обласна філармонія, з другого стоїть колишній будинок товариства «Сокіл», нині обласна дитяча бібліотека. Поруч кав'ярні, кінотеатр і піцерія, тож площа працює радше як передпокій до вечірньої прогулянки, ніж як окрема ціль маршруту.

Композиційно все тримається на одному предметі. У центрі стоїть бронзовий Адам Міцкевич з книгою в руці, найстаріша міська скульптура Івано-Франківська і пам'ятка культурної спадщини. Окремої картки для нього ми не ведемо: пам'ятник і площа тут нерозділювані, тому вся його історія зібрана нижче.

Фортечна еспланада, яка стала базаром

До початку XIX століття тут не було ні площі, ні скверу. Місце займала еспланада станиславівської фортеці, тобто вільна смуга землі, яку не забудовували, щоб не заважати обороні. Австрійська влада ліквідувала укріплення, і в центрі міста лишився великий порожній майданчик.

Порожнеча довго не протрималася. Місце швидко зайняв торг, і за ним закріпилася назва «Єврейська площа». Тутешню торгівлю сучасники нібито порівнювали з базаром в азійській частині Константинополя; це порівняння ходить по популярних публікаціях без посилання на первинне джерело, тому сприймати його варто як міський переказ.

Як упорядкований міський простір площа сформувалася у 1870-х роках, за часів бурмістра Ігнація Камінського. Довкола неї почали ставити будинки громадських товариств, а торговище витіснили на інші майданчики. Відвідувачі у відгуках слушно зауважують, що назви площа відтоді не міняла: це майже точно, з одним воєнним винятком, про який далі.

Поет, який тут ніколи не був

У 1898 році Галичина відзначала сто років від дня народження Адама Міцкевича (1798–1855). Для польської громади імперії ювілей був приводом для публічної маніфестації власної присутності, і пам'ятники поету тоді ставили в десятках міст. Станиславівські шанувальники польської літератури вирішили, що їхній монумент стане на площі, яка вже носила ім'я Міцкевича.

При цьому сам Міцкевич у Станиславові ніколи не бував; цю обставину згадують і місцеві історики, і відвідувачі у відгуках. Пам'ятник ставили не на згадку про візит, а як знак культурної належності.

Щодо місця сперечалися: частина громади хотіла бачити пам'ятник на головній площі Франца Йосифа, найпараднішій у місті. Перемогла скромніша опція, і фігуру поставили на однойменній площі, ближче до кварталу товариств і театру.

Конкурс, флорентійський мармур і теребовлянський камінь

Проєкт обирали на конкурсі. Переміг краківський скульптор Тадеуш Блотницький (1858–1929), який працював у пізньоакадемічній манері. За публікаціями місцевих істориків, роботу над фігурою він розпочав ще на початку 1880-х у Флоренції, спираючись на посмертну маску поета, і початково призначав її для Кракова.

Фігуру виконали з білого італійського мармуру. Міцкевич зображений у момент натхнення, з книгою в лівій руці й у плащі, що спадає широкими складками. Постамент доручили місцевому різьбяреві Янові Бембновичу, який зробив його з теребовлянського каменю. Загальна вартість проєкту склала 10 тисяч корон.

Урочисте відкриття планували на 29 вересня 1898 року. Плани зламало вбивство цісаревої Єлизавети в Женеві: імперія була в жалобі, публічні свята перенесли. Пам'ятник відкрили 20 листопада 1898 року. На постаменті вирізьбили польський напис, який у перекладі звучав приблизно так: Адамові Міцкевичу в сторіччя від народження — громадяни міста Станиславова, 1898 рік.

Розстріляний, перелитий, закопаний

Першою по пам'ятнику вдарила Перша світова та українсько-польська війна 1918–1919 років. Мармурова фігура постраждала від обстрілів, і за описами місцевих краєзнавців статуя роками стояла з відбитим носом. У 1930 році монумент відновили, але вже в іншому матеріалі: фігуру відлили в бронзі, постамент спростили, а сам пам'ятник пересунули ближче до будівлі театру. Саме та бронза стоїть на площі сьогодні, тобто оригінального мармуру відвідувач уже не побачить.

У 1940 році, за першої радянської влади, польський присвятний напис зняли. Замість нього на постаменті з'явилися лише ім'я і дати: Адам Міцкевич, 24/XII 1798 – 26/XI 1855. Цей напис лишається на місці досі.

Найгостріший епізод припав на нацистську окупацію. У вересні 1941 року площу перейменували на Horst-Wessel-Platz, єдиний раз за всю її історію. Бронзову фігуру розпиляли навпіл і призначили на переплавку як металобрухт. Далі історія тримається на одній людині: за версією, яку переказує франківський історик Іван Бондарев, завідувач пункту прийому металобрухту, поляк на прізвище Беднарський, закопав обидві половини й тим врятував найдавніший пам'ятник міста. Після війни фігуру дістали, зварили й повернули на площу. Ця розповідь ходить у публікаціях практично незмінною і подається радше як переказ, ніж як архівно підтверджений факт: ім'я рятівника скрізь наводять без ініціалів.

Чому він устояв у радянські роки

Найцікавіше в цьому пам'ятнику не те, як його ставили, а те, що він досі стоїть. Після 1944 року польську присутність у місті демонтували послідовно й майже повністю: населення виїхало, костели закрили або перепрофілювали, написи й монументи прибирали. Міцкевич лишився, переживши австрійську, польську, нацистську й радянську владу на одному клаптику землі.

Пояснення, яке пропонують місцеві історики, прагматичне: радянський канон зараховував Міцкевича до «прогресивних» авторів, зокрема через його приятелювання з Пушкіним, а отже поет був політично прийнятним. Це версія, а не документ. Жодне з доступних джерел не наводить рішення, де така мотивація була б зафіксована.

Джерела розходяться і в іншому. Українська Вікіпедія згадує реконструкцію пам'ятника 1989 року, тоді як публікації місцевих медіа обмежуються повоєнним відновленням. Що саме робили наприкінці 1980-х, з доступних джерел не встановлюється.

Фонтан, який змінювався чотири рази

Другий обов'язковий предмет на площі, фонтан, має власну лінію змін, добре простежену в місцевих публікаціях.

Перший фонтан з'явився тут на початку 1950-х років і мав вигляд семигранного резервуара з декоративною чашею. Згодом його переробили на прямокутний басейн, обведений кованою металевою решіткою з фігурами оленів. У 1981 році відкрили нову версію: дві чаші на різних рівнях і ковані зображення морських істот. Сучасний варіант, розроблений на початку 2000-х, круглий, з басейном, під яким можна пройти, і з підсвіткою та музичним супроводом.

Працює він сезонно, як і всі міські фонтани в Україні: у холодні місяці конструкція стоїть суха. Розклад запуску залежить від рішень міської ради та енергетичної ситуації, тож наявність води в конкретний день наперед не гарантована.

Будинки, які тримають периметр

Забудова площі складалася наприкінці XIX століття і майже вся має товариську, а не житлову природу.

Обласна філармонія веде родовід від театру музичного товариства імені Станіслава Монюшка, спорудженого 1891 року за проєктом інженера Юзефа Лапіцького. Вхід нині з боку вулиці Курбаса, але будівля формує один із боків площі.

Обласна дитяча бібліотека займає колишній дім польського гімнастично-культурного товариства «Сокіл», заснованого 1884 року. Будівлю завершили 22 вересня 1895 року, і вона мала вежу, через яку нагадувала середньовічний замок. У 1927-му сталася пожежа; після перебудови будинок втратив попередній силует, а в частині приміщень працював кінотеатр «Тон». Бібліотеку тут відкрили у серпні 1945 року.

Ця пара будівель пояснює, чому площа виглядає саме так: її від початку тримали для публіки, що виходить з театру чи з гімнастичної зали, а не для транспорту.

Що тут відбувається зараз

Останній великий ремонт площі й сусідньої вулиці Лесі Українки почався наприкінці серпня 2017 року і завершився відкриттям 23 серпня 2018-го. Стару поверхню розібрали, поклали камінь і плитку, замінили інженерні мережі, вивели профіль в один рівень і зробили зону пішохідною. Проєкт передбачав збереження історичних елементів, зокрема ліхтарів і базальтової бруківки. Ремонт площі коштував близько 6,85 млн грн, вулиці Лесі Українки приблизно 5,5 млн.

Відгуки описують результат без розбіжностей: багато чистих лавок, доглянуті клумби, зимове освітлення, регулярні екскурсійні групи, столики для гри в шахи. Батьки окремо відзначають, що діти тут граються просто на клумбах, а поєднання близького центру з тихим кутом називають головною перевагою місця.

Від площі зручно вийти на вулицю Незалежності, головну пішохідну вісь міста, і далі до Меморіального скверу. Через це вона рідко буває кінцевою зупинкою і майже завжди трапляється по дорозі.

Чому це цікаво

Головний привід зупинитися вартий двадцяти хвилин: тут стоїть найстаріша скульптура міста, яка була розпиляна навпіл, закопана в землю і зварена назад. Бронза 1930 року, постамент не той, що був 1898-го, напис змінений 1940-го. Пам'ятник, який видно з лавки, є сумою всіх цих переробок, і шукати на фігурі сліди швів можна як невелику вправу на уважність.

Другий привід ужитковий: тінь, багато лавок, фонтан, кава з собою в радіусі тридцяти метрів, шахові столики. З дітьми це найкраща точка в центрі, де можна сісти й відпустити їх бігати в межах видимості.

Третій привід фотографічний. Найвиграшніший кадр дає бронзова фігура на тлі фасаду філармонії, знята з нижньої точки в другій половині дня. Взимку площу підсвічують, і вечірній кадр із ліхтарями працює краще за денний.

І ще один аргумент, менш очевидний. Площа Міцкевича та Меморіальний сквер, за десять хвилин пішки одне від одного, показують дві протилежні долі спадщини Станиславова: одне вціліло майже випадково, друге зрівняли бульдозерами. Пройдені підряд, ці дві точки пояснюють про місто більше за окремий музей.

Як знайти і що врахувати

Площа лежить у пішохідному ядрі міста Івано-Франківськ, приблизно за 400 метрів від площі Ринок з ратушею, і за 15 хвилин пішки від залізничного вокзалу вулицею Незалежності. Орієнтир простий: шукайте будівлю обласної філармонії, площа просто перед нею.

Простір відкритий цілодобово, без огорожі, квитків і годин роботи. Заходити нема куди: це вуличний майданчик, а не музей, і все, що тут є, видно з тротуару.

Площа пішохідна, тож під'їхати впритул не вийде, паркуватися доведеться на прилеглих вулицях. Кав'ярні довкола мають власні графіки, які під час війни коригуються, і в дні повітряних тривог частина закладів зачиняється. Призначення будівель довкола подано за доступними джерелами; орендарі приміщень змінюються, тому конкретний заклад варто перевіряти перед візитом.

На огляд пам'ятника вистачить 10 хвилин, на паузу з кавою і фонтаном закладайте 30–40. Найкращий сценарій: вбудувати площу в прогулянку між ратушею і Меморіальним сквером, а не їхати сюди окремо.