Меморіальний комплекс «Дем'янів Лаз»

Що це за місце

Від паркування до могил веде пішохідна стежка з тринадцятьма хрестами. Вона повторює маршрут, яким сюди їхали вантажівки влітку 1941 року.

Дем'янів Лаз є урочищем на краю Чорного Лісу, при виїзді з Івано-Франківська в бік Пасічної. Наприкінці червня 1941 року, перед відступом радянських військ, органи НКВС розстріляли тут в'язнів станіславівської тюрми. Тіла закопали в ямах і місце залишили.

Сьогодні тут меморіальний комплекс: могили, каплиця-дзвіниця, музей у її підвалі. Комплекс є філією Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери, і значна частина піднятих із ям речей зберігається в міському музеї.

Адреса подається двояко: Google вказує вулицю Івана Федика, 39, довідники вулицю Дем'янів Лаз, 20. Вулицю Ціолковського перейменували на честь Івана Федика, стрільця станіславівської ланки ОУН, у квітні 2022 року, і Google, схоже, підхопив нову назву раніше за довідники. Надійніші за адресу координати: приблизно 48.9434, 24.6802.

Червень 1941 року

Розстріли в Дем'яновому Лазі не були окремим епізодом. Вони належать до масових убивств в'язнів, які НКВС здійснив по всій Західній Україні наприкінці червня 1941 року, коли радянські війська відступали перед німецьким наступом. Вивозити ув'язнених не було ані часу, ані транспорту.

Ширший контекст довший. Енциклопедія сучасної України визначає Дем'янів Лаз як місце масових поховань жертв комуністичного терору 1939–1941 років, тобто всього періоду першої радянської окупації Галичини. Експозиція меморіалу починається так само з 1939 року.

Свідчення з'явилися одразу: місцеві згадували вантажівки, що їхали в бік урочища, і кров, яка капала з-під бортів. Ці спогади зберігалися в родинах десятиліттями і зрештою стали підставою для пошуків.

Дослідження останків показало, що розстрілом справа не обмежувалася. Судові медики зафіксували сліди тортур, завдані живим: побиття, переломи ребер і стегнових кісток, пошкодження черепів. Більшість убитих мали кульові отвори в потилиці.

Як місце намагалися сховати

У 1970 році, після того як про події 1941-го розповіло Радіо Свобода, урочище перерили важкою технікою. Екскаватори й бульдозери зрізали рельєф і перемішали шари ґрунту, щоб унеможливити пошуки. Енциклопедія сучасної України датує руйнування місця ширше, 1960–80-ми роками, тож ідеться радше про тривалу практику, ніж про одну операцію.

Розрахунок не спрацював, але ускладнив роботу через дев'ятнадцять років: копати довелося не за первісним рельєфом, а за свідченнями очевидців.

Розкопки 1989 року

Розкопки тривали від 21 вересня до 29 жовтня 1989 року. Організувало їх місцеве відділення товариства «Меморіал», яке діяло при івано-франківському науково-культурологічному товаристві «Рух». Державної підтримки й гарантій безпеки для учасників тоді не було.

Склад учасників показовий: крім активістів, у роботі брали участь криміналісти, група забезпечення від обласного управління КДБ і представники громадськості. Ексгумацію злочину НКВС провадили частково за участі структури-спадкоємиці. Енциклопедія історії України називає археолога Б. Томенчука, судово-медичну групу О. Левицького та слідчого М. Данилова; серед активістів згадують Зіновія Думу, голову обласного «Меморіалу», та Івана Павліківського. Енциклопедія сучасної України подає, що розкопки очолював Р. Круцик.

За спогадами учасників, люди в ямах змінювалися іноді кожні дві хвилини: витримати довше не вдавалося ані фізично, ані психологічно.

Цифри, і що з ними не так у переказах

Розкопки 1989 року відкрили три ями. У них знайдено останки 524 людей. Розподіл по ямах такий: 212, 204 і 108. Ці три числа в сумі дають рівно 524, і саме ця цифра зафіксована на самому меморіалі та в більшості джерел.

За статевим складом: 359 чоловіків, 159 жінок і 6 осіб, стать яких встановити не вдалося. Разом знову 524. Серед загиблих були й діти.

Академічні джерела подають дещо інакші оцінки. Енциклопедія історії України (стаття Л. Легасової, том 2, 2004) говорить про «близько 530» піднятих останків. Енциклопедія сучасної України (стаття Ю. Шаповала) обмежується формулюванням «понад 500». Розбіжність невелика і пояснюється тим, що частина решток була фрагментованою, тож точний підрахунок залежав від методики.

Окремо про завищені цифри. У деяких місцевих публікаціях трапляється число 586 без посилання на джерело. Воно не підтверджується ані матеріалами ексгумації, ані енциклопедіями. Ще частіше плутанина виникає через те, що на території комплексу поховано більше людей, ніж підняли 1989 року, але решта останків походить з інших місць і з пізніших знахідок. Про це нижче.

Ідентифікація виявилася окремою проблемою. За останками та речами при них вдалося встановити особи 22 людей, а робота в архівах СБУ дала змогу визначити імена ще приблизно 400. Енциклопедія сучасної України наводить інші числа: 25 упізнаних жертв і 9 встановлених працівників НКВС, причетних до тортур і страт. Повністю ідентифікованим за медичними ознаками був Григорій Голинський, командир гуцульського куреня УГА: його впізнали за слідами трепанації, зробленої свого часу в Чехословаччині. Його поховали окремо, 25 лютого 1990 року, на старому цвинтарі в Делятині.

Перепоховання 29 жовтня 1989 року

Останки перепоховали 29 жовтня 1989 року, в останній день розкопок, у трьох могилах на місці колишніх ям. Панахиду правило духовенство кількох конфесій, що на той час само по собі було подією.

Про кількість присутніх джерела говорять різне: у репортажі Суспільного з посиланням на учасників фігурує понад пів мільйона людей. Це оцінка очевидців, а не підрахунок; місто тоді мало близько 220 тисяч мешканців. Надійно можна сказати одне: похорон був багатотисячним і став однією з наймасовіших публічних акцій на Прикарпатті напередодні незалежності. Радянська влада ще існувала, а ексгумовані тіла стали аргументом, який неможливо було спростувати заявою.

Меморіальний комплекс сьогодні

Меморіальний комплекс відкрили 1998 року. Центральною спорудою є каплиця-дзвіниця за проєктом архітектора Олега Козака, конструктор Микола Матюшенко.

Музей у підвалі каплиці займає 92 квадратні метри. Щодо дати його відкриття джерела розходяться: більшість описів і повідомлення преси вказують жовтень 2009 року, коли комплекс реконструювали і його відвідав тодішній президент Віктор Ющенко. Репортаж Localhistory датує появу музею 2011 роком. Найпевніше 2009-й є датою відкриття експозиції, а 2011-й стосується її оновлення.

Експозиція розповідає про репресії 1939–1941 років на Прикарпатті та про історію пошуку й розкопок. Тут архівні фото, копії матеріалів кримінальних справ, списки працівників НКВС. Є символічна інсталяція розкритої могили з речами, піднятими з ям: одяг, взуття, особисті предмети, кістки зі слідами страти. Окремий блок присвячений «Руху» та «Меморіалу», тобто самим пошукам. Директором музею у публікаціях названо Михайла Фрейка.

Могили, яких не було у 1989 році

Три могили 1989 року не єдині на території комплексу. Пізніше сюди звозили останки, знайдені в інших місцях міста та околиць, і саме через це в обігу з'являються більші загальні числа.

Четверта могила містить 32 жертви з села Посіч, п'ята 15 жертв, знайдених на території школи № 5.

Найбільше з пізніших поховань налічує 134 особи. 14 серпня 2017 року на вулиці Степана Ленкавського, на території старого єврейського цвинтаря, електрики прокладали кабель і натрапили на масове поховання. Тіла лежали у два-три шари у трьох неглибоких траншеях завдовжки близько десяти метрів. Експертиза встановила 70 чоловічих скелетів, 53 жіночі та 2 дитячі, зі слідами куль і тортур. Жертви датуються тим самим періодом 1939–1941 років. Останки перепоховали тут 24 березня 2018 року.

У 2011 році обстеження металошукачами виявило ознаки четвертого поховання безпосередньо в урочищі, і, судячи з відкритих публікацій, розкопки на ньому не проводилися.

24 серпня 2023 року на території комплексу поховали Остапа Бринського, івано-франківського військового та аналітика, який загинув під Бахмутом. Меморіал у такий спосіб перестав бути закритою історією про 1941 рік.

Чому це цікаво

Сюди не їдуть за враженнями, і причину варто формулювати чесно. Дем'янів Лаз дає те, чого не дає музейний стенд: конкретність. У місті є експозиції про радянський терор, але тут людина стоїть за кілька метрів від ям, з яких підняли 524 тіла.

Друге, що звідси виносять, це розуміння механіки замовчування. Стежка з тринадцятьма хрестами йде маршрутом вантажівок, три могили в ряд відповідають трьом ямам, а сам рельєф навколо є наслідком роботи бульдозерів 1970 року. Разом це показує дві речі: що людей убили і скільки праці було вкладено в те, щоб цього ніхто не довів. Мало де в Україні другу частину видно так добре.

Розкопки 1989 року відбулися ще за радянської влади, і саме вони зробили тему непроминальною. Хто це розуміє, той інакше читає подальшу історію Івано-Франківська і його вулиць.

За часом це півтори-дві години разом з музеєм і дорогою. Логічно поєднувати з музеєм визвольної боротьби, де зберігається частина знахідок звідси. Порядок краще такий: спершу музей, потім місце.

Як дістатися і що врахувати

Комплекс лежить на північно-західній околиці міста, приблизно за чотири кілометри від центру. Ведуть до нього дві асфальтовані дороги: автомобільна, з паркуванням біля входу, і пішохідна «Хресна дорога» з тринадцятьма хрестами. Маршрут краще звірити на місці, оскільки адреса в джерелах різна.

Заявлений графік: з 10:00 до 17:00, субота й неділя за домовленістю. Приїзд на вихідних без дзвінка є ризиком. Телефон, який подають довідники: +38 (098) 972-25-53. Вартість входу за довідниковими даними становить 30 грн для дорослих і 20 грн для дітей, екскурсія 120 грн і 70 грн відповідно. Ці цифри у відкритих джерелах давно не оновлювалися, тож уточнення телефоном не завадить.

Територія відкрита, і могили та хрести можна оглянути навіть тоді, коли музей зачинений. Але без експозиції в підвалі каплиці більша частина сенсу губиться: саме там пояснено, як шукали, як копали і що знайшли.

Це діюче кладовище і місце злочину, а не оглядовий об'єкт. Тут ховають загиблих у нинішній війні, сюди приходять родини. Тиха поведінка й обережність із фотографуванням є мінімумом, а не формальністю.