У Колочаві є чимало місць, які привертають увагу туристів: музеї, старі храми, вузькоколійка, гірські маршрути, річка і краєвиди. Але серед усього цього є одна пам’ятка, біля якої майже кожен мимоволі сповільнює крок. Це пам’ятник заробітчанам, встановлений у центрі села. Він не про давню історію, не про героїчний епос і не про романтичну легенду. Він про життя, яке для Закарпаття добре знайоме й сьогодні.
Для багатьох мандрівників цей пам’ятник стає одним із найемоційніших місць у Колочаві. Його не можна назвати просто туристичною цікавинкою. Це скоріше дуже точне нагадування про те, як багато людських доль у цьому краї були пов’язані з від’їздом на заробітки, довгими прощаннями, очікуванням і, на жаль, не завжди щасливим поверненням додому.
Пам’ятник заробітчанам у Колочаві часто називають унікальним для України. І навіть без цього визначення він справляє сильне враження вже самою темою. Не так часто в публічному просторі з’являються пам’ятники, присвячені не воїнам, не державним діячам і не історичним героям, а звичайним людям, які їхали з дому заробляти на життя.
Для Закарпаття тема заробітків давно стала частиною повсякденного досвіду. Вона стосується не однієї сім’ї і не одного покоління. У багатьох селах виїзд на роботу за кордон сприймався як звична життєва необхідність. Саме тому цей пам’ятник читається дуже прямо і без зайвого пафосу. Він говорить про втрату, про вибір без вибору, про надію на кращий заробіток і про ціну, яку за це іноді доводилося платити.
Пам’ятник заробітчанам у Колочаві відкрили 8 травня 2011 року під час святкування Дня села. Автором композиції став художник і скульптор Петро Штаєр, який родом із Колочави. Встановлення монумента стало можливим завдяки підтримці мецената, народного депутата України Аржевітіна С. М.
Його поява не була випадковою. Для Колочави тема заробітчанства виявилася настільки болісною і водночас звичною, що в певний момент її вже неможливо було не винести в публічну пам’ять. Пам’ятник постав як спосіб не просто прикрасити центр села, а назвати проблему вголос і дати їй видимий образ.
Саме тому він і сьогодні не сприймається як щось декоративне. У ньому дуже мало формальної урочистості і дуже багато людського змісту.
Композиція показує мить прощання перед від’їздом на заробітки. Чоловік із торбою вирушає з дому, маленька донька міцно тулиться до нього, а поруч стоїть зажурена дружина з дитиною на руках. Завдяки такому рішенню пам’ятник сприймається дуже по-людськи і відразу нагадує про історії, добре знайомі багатьом закарпатським родинам.
Саме ця конкретність і робить пам’ятник таким сильним. Тут немає зайвих символів, складних алегорій чи відстороненого пафосу. Перед очима постає ситуація, яку в Колочаві та в багатьох інших селах переживали десятки й сотні родин. Через це пам’ятник читається майже відразу: це не просто люди в бронзі чи камені, а історія про розлуку, яка для багатьох ставала частиною життя.
Поряд із пам’ятником розташована плита, на якій викарбувано понад сто імен колочавців, що загинули на заробітках за останні півстоліття. Саме цей елемент робить композицію ще сильнішою. Якщо сама скульптура працює через емоцію і впізнавану сцену, то плита переводить усе в абсолютно конкретну площину.
За цими іменами стоять реальні люди, більшість із яких були молодими чоловіками у розквіті сил. У різних описах наголошується, що за десятки років Колочава втратила на заробітках більше людей, ніж у деяких воєнних конфліктах. Причини були різними: порушення техніки безпеки, нещасні випадки, проблеми зі здоров’ям, небезпечні умови праці. Але підсумок у всіх випадках один - людина не повернулася додому.
Саме тому пам’ятник сприймається не лише як символ, а й як місце дуже конкретної місцевої пам’яті.
Для Колочави пам’ятник заробітчанам важливий не тільки як мистецький об’єкт. Він став способом назвати те, про що зазвичай говорять у приватних розмовах, у родинних історіях або між собою. Для одних він є знаком болю і втрати. Для інших - нагадуванням про непростий шлях, який багато хто проходив заради родини. А для когось це ще й привід замислитися над тим, як сильно змінилося б життя села, якби люди не мусили шукати заробітку далеко від дому.
У цьому пам’ятнику немає однозначного тлумачення. Він не тільки трагічний. Для частини мешканців заробітки асоціюються ще й із можливістю збудувати дім, купити авто, дати дітям освіту, втримати родину фінансово. Саме ця складність робить його особливо чесним. Він не ділить досвід на «добрий» і «поганий», а просто показує, якою реальністю він став для цілого краю.
Пам’ятник стоїть у центрі Колочави, біля автобусної зупинки, у місці, яке в селі називають «На Широких». Це розташування дуже символічне. Саме звідси протягом кількох поколінь колочавці проводжали своїх рідних у далеку дорогу на заробітки.
Тому монумент стоїть не просто в центрі села, а в точці, яка й без пам’ятника мала сильне емоційне значення. Саме тут тема заробітчанства ніби природно зрослася з місцевою пам’яттю, і саме тому ця локація так добре працює для відвідувачів. Туристи часто фотографуються біля композиції, але навіть для них зазвичай дуже швидко стає зрозуміло, що це не «веселий туристичний об’єкт», а місце з сильним і дуже людяним змістом.
З темою пам’яті в Колочаві пов’язана ще одна деталь, на яку варто звернути увагу, якщо цікавитеся місцевими звичаями. На колочавському цвинтарі можна побачити білі курагови. На Закарпатті курагов є весільним стягом, і в Колочаві його традиційно встановлюють на могилах неодружених хлопців. Через це цвинтар тут має дуже особливий вигляд і сам по собі багато говорить про місцеве ставлення до пам’яті, втрати й обрядової символіки.
Ця деталь не пов’язана безпосередньо з самим пам’ятником заробітчанам, але дуже добре доповнює загальне розуміння того, як у Колочаві працює пам’ять про померлих.
Пам’ятник заробітчанам легко поєднати з іншими локаціями в Колочаві. Після огляду центру села можна вирушити до скансену «Старе село», музею Івана Ольбрахта, вузькоколійки, церкви Святого Духа, «Чеської школи», «Радянської школи» або музею «Лінія Арпада». Якщо ж хочеться додати до маршруту природу, варто поєднати поїздку з Вільшанським водосховищем, горою Стримбою, Дарвайкою чи виїздом у бік озера Синевир.
Саме тому пам’ятник заробітчанам не є ізольованою точкою для дуже короткого візиту. Він добре вписується в загальний маршрут селом і допомагає краще зрозуміти, що Колочава цікава не лише як музейне місце, а й як село з дуже виразною сучасною пам’яттю.
До Колочави найзручніше добиратися через Міжгір’я. Автомобілем потрібно рухатися дорогою Т0720 в напрямку села Синевир, а далі до Колочави. Від Міжгір’я це приблизно 32 кілометри.
Якщо подорожуєте потягом, найближча залізнична станція розташована у Воловці. Звідти далі можна доїхати автобусом або скористатися послугами приватних перевізників. Автобусне сполучення до Колочави є також з Ужгорода та Хуста.
У самому селі пам’ятник знайти легко, він стоїть у центрі, біля автобусної зупинки, і добре помітний навіть тим, хто приїжджає сюди вперше.
Пам’ятник заробітчанам у Колочаві варто побачити хоча б тому, що він дуже чесно показує одну з найболючіших тем сучасного Закарпаття. У ньому немає відстороненості, прикрашання чи штучної урочистості. Це пам’ятник про життя таким, яким воно було і залишається для багатьох родин.
Саме такі місця і роблять Колочаву особливою. Вона вміє говорити не лише про далеке минуле, а й про ті речі, які стосуються живої пам’яті, сучасного досвіду і людської долі. У цьому сенсі пам’ятник заробітчанам є однією з найважливіших локацій Колочави, навіть якщо він не належить до найстаріших пам’яток села.
Пам’ятник «Заробітчанам» відтворює сумну картину прощання чоловіка із сім’єю. Голова сім’ї із торбою вирушає у світ далекий, його на прощання обіймає маленька дочка. Поруч стоїть зажурена вагітна дружина із дитятком на руках. Збоку на плиті викарбувані сто імен загиблих на заробітках колочавців. Композиція стоїть у центрі села - «На Широких». Місце символічне – адже звідси не одне покоління колочавців проводжало своїх близьких на заробітки.
Якщо не знати де він знаходиться легко пройти повз через те, що знаходиться між магазинами.
Пам'ятник дуже символічний.
Розміщення не зовсім вдале, між магазинами.
