Стій (1681 м) — найвища точка полонини Боржава на Закарпатті. Гора замикає хребет із південно-західного боку, а її пласка трав'яниста верхівка лежить на межі Мукачівського й Хустського районів. Звідси Боржаву видно як одне суцільне пасмо безлісих полонин, а в ясний день погляд сягає закарпатських долин на півдні й далеких хребтів на сході.
На вершині лежать бетонні кола колишньої радянської радіолокаційної станції — найпомітніший рукотворний знак усього масиву. Під ними починаються чорничні луки, а з півночі гору обриває скельна стіна з льодовиковим каром. Підйом на Стій технічно простий, тому сюди ходять і новачки, і фотографи, і ті, хто проходить увесь хребет. Простота оманлива: відкрита маківка першою збирає вітер, хмари й туман, тож прогноз тут важить більше, ніж фізична форма.
Боржава — частина Полонинського хребта Українських Карпат. Масив тягнеться приблизно на 50 кілометрів, і на більшій частині довжини гребінь лишається широким, пологим і майже без лісу. Саме за це його вважають одним із найзручніших напрямків для першого багатогодинного походу. Над Пилипцем підноситься Гемба (її ще називають Гимбою) з крісельним підйомником, далі гребінь виводить на Великий Верх (1598 м), а за ним, через сідловину, — на Стій. Ближче до Воловця на хребті стоять інші знайомі туристам вершини — Плай і Магура-Жиє.
Через таке розташування Стій рідко буває окремою метою. Здебільшого це фінальна або поворотна точка гребеневого маршруту: за день минаєш кілька вершин, а панорама поступово розвертається то до південних долин Закарпаття, то до хребтів на сході. Полонини тут лишаються й господарським простором. Улітку місцеві піднімаються на випас і по ягоди, продовжуючи давню верховинську традицію, тож на маківці Стою туристи часто перетинаються зі збирачами чорниці.
Кожен бік гори має власний характер. Північний найкрутіший: скельні урвища й кар — чашоподібна западина, яку колись вибрав льодовик. Західні схили теж стрімкі; знизу їх укривають букові праліси з поодинокими смереками та ялицями, а вище лісу простягаються суцільні чорничники. На західних схилах розташований заказник «Росішний». Південний і східний боки пологі, з трав'янистими луками, якими й зручно підійматися. Сама верхівка — широкий купол без чіткого піка, тому її продуває з усіх боків, а взимку швидко замітає снігом.
На північних схилах ростуть види з Червоної книги України: сосна кедрова, жовтозілля карпатське, наскельниця лежача, ломикамінь моховидний. Навесні полонини розцвічують первоцвіти, анемони й купальниці. З другої половини липня і впродовж серпня верхні луки сині від чорниці, а у вересні–жовтні трави набувають багряно-золотих відтінків.
Погода на Стої змінюється за лічені хвилини. Хмари часто насуваються після полудня, і панорама, заради якої йшли, ховається в молоці. Густий туман на пласкій вершині без орієнтирів стирає стежку навіть для досвідчених туристів, а температура в такі моменти різко падає. Найризикованіша пора — зима: сніг, вітер і туман роблять гребінь небезпечним для тих, хто не має досвіду зимових походів.
За радянських часів на вершині працювала військова радіолокаційна станція. Її антени ховалися під великими білими куполами, які в народі прозвали «кулями»: їх було видно здалеку, і вони стали впізнаваним силуетом гори. На початку 1990-х об'єкт покинули, обладнання вивезли, а решту конструкцій доламали сніг і вітер. Сьогодні від станції лишилися два напівзруйновані круглі бетонні фундаменти, на яких стояли куполи радарів. У ясну погоду ці кола служать орієнтиром ще на підході, а для багатьох стають головним кадром сходження.
Нижче вершини, в улоговині, стояло військове містечко, що обслуговувало станцію: казарми, офіцерські будинки, щитові бараки, котельня, ангар для техніки. Від нього збереглися фрагменти фундаментів і стін. Руїни холодної війни посеред ягідних полонин перетворюють гору на своєрідний музей просто неба, де історію читаєш без жодної таблички. Ходити ними треба обережно: бетон кришиться, з нього стирчить арматура, трапляються ями.
Назву гори пояснюють двома способами. За першою версією, «Стій» пов'язаний зі сторожею, вартою: з вершини добре проглядаються околиці, і це пізніше збіглося з військовим призначенням гори. За другою, назва підкреслює, що гора стоїть окремо від головного пасма й завершує його з краю.
Радіальний маршрут із Пилипця. Найпопулярніший шлях на Стій. Схема: Пилипець — підйом на Гембу (пішки або крісельним підйомником) — гребенем на Великий Верх — сідловина — Стій і назад тією самою стежкою. Довжину маршруту зазвичай оцінюють приблизно в 16 км, а час — близько п'яти годин ходу; підйомник помітно скорочує набір висоти. Складність низька або помірна: скельних ділянок немає, гребінь широкий, найпопулярніші відтинки промарковані й добре натоптані. Найвужча й найкрутіша частина — перехід від Великого Верху до Стою, тут треба бути уважнішим. На сходження закладайте весь світловий день.
Дводенний перехід Сасівка — Стій — Пилипець. Старт у селі Сасівка на Свалявщині, далі вихід на хребет, рух гребенем через вершини до Стою й спуск до Пилипця. Довжина — близько 26 км, з ночівлею в наметі. Технічно маршрут аматорський, але потребує базової похідної підготовки й спорядження. Наприкінці, біля Пилипця, можна завернути до водоспаду Шипіт. Стоянку зручно планувати на пологих ділянках гребеня поблизу джерел.
Траверс усієї Боржави. Класичний перетин хребта від Воловця до Міжгір'я — понад 50 км і три–чотири дні з ночівлями на полонинах; Стій тут одна з ключових точок. Відправними селами для коротших варіантів служать також Ізки й Воловець, тож маршрути легко комбінувати за довжиною та складністю.
Опорних пунктів два: залізничний Воловець і Пилипець, звідки стартує більшість радіальних маршрутів. Пилипець — гірськолижне село з розвиненою інфраструктурою, тож ночівля й паркування перед виходом не стануть проблемою. Що ще подивитися у Пилипці і де там зупинитися, розповідаємо на сторінці села.
Потягом і автобусом. До станції Воловець ідуть поїзди зі Львова та Києва в бік Мукачева й Чопа. Від Воловця до Пилипця приблизно 14–15 км: їх долають рейсові автобуси й маршрутки напрямку Воловець — Міжгір'я, що проходять через село. Запасний варіант — станція Свалява, звідки теж їздять автобуси в бік хребта. Улітку рейсів більше, проте розклад місцевих автобусів краще перевірити заздалегідь.
Автомобілем. Орієнтир — траса М06 Київ — Чоп. Біля Нижніх Воріт звертайте на Воловець, а звідти їдьте дорогою на Міжгір'я, на якій лежить Пилипець.
Логістика. Для радіалки найпростіше жити в Пилипці, лишити там авто й повернутися в ту саму точку. Для наскрізного переходу, як-от із Сасівки до Пилипця, зворотний трансфер продумайте наперед: між малими селами транспорт ходить рідко, тож простіше домовитися з місцевим водієм або піти з туристичною агенцією, яка возить групи на Боржаву.
Стій дає рідкісне для Карпат поєднання: найвищу точку цілого хребта, до якої веде проста, хоч і довга стежка без скель. На маківці відкривається кругова панорама всієї Боржави — від Великого Верху до закарпатських долин, а під ногами лежать бетонні кола РЛС, де холодна війна потрапляє в кадр на тлі полонин. Улітку дорогою можна назбирати чорниці просто зі схилів, восени — пройти багряною травою. Після спуску в Пилипці чекають ночівля й водоспад Шипіт неподалік, тож сходження легко перетворити на повноцінні вихідні.
Поміж бетонних конструкцій трапляється сміття та миші. Якщо сміття просто лежить, то з мишами вже доводиться активно контактувати під час подорожі. Уночі вони можуть шарудіти сміттям і заважати спати, а ще здатні погризти амуніцію. У сезон збирання афин тут повно циган і це трохи напрягає - їх діти часто приходять і жебракують. Взагалі я раджу відвідувати Боржаву у несезон - весна або осінь, ось тоді дійсно враження залишаться на все життя.
Дуже гарна ділянка маршруту від Великого Верху до гори Стій. Стежка йде хребтом, а навколо відкриваються чудові краєвиди на всю Боржаву. Єдине - на вершині багато сміття ((
